Нарешті з вершини омбу спустились мисливці. Паганель обережно ніс яєчка чорних ластівок і низку горобців, котрих він збирався потім видати за жайворонків. Роберт влучно підстрелив кілька пар ільгуерос. Цих маленьких жовто-зелених пташок, дуже добрих на смак, надто полюбляють на ринках Монтевідео. Паганель, котрий знав п’ятдесят один спосіб готувати яйця, цього разу мусив обмежитись одним - просто спекти їх у гарячому приску. А втім, страв вийшло доволі, різноманітних і вишуканих. Сушене м’ясо, печені яйця, смажені мохарас, горобці і ільгуерос - це був справжній бенкет, що його не раз потому згадували.
За вечерею точилась весела розмова. Всі вітали Паганедя - адже він уславився і як мисливець, і як кухар. Вчений приймав похвалу скромно, як то й личить людині з високими заслугами. Потім він став захоплено розповідати про омбу, це розкішне дерево, що дало їм притулок; його коріння, на думку Паганеля, сягає у землю надзвичайно глибоко.
- Ми з Робертом уявляли, - додав він жартома, - ніби полюємо в справжньому лісі. Мені навіть видалося, що ми заблудили. Я не міг знайти дороги назад! Сонце хилилося вже за обрій, а я марно шукав сліди наших ніг! Нас мучив голод! Уже із темних хащів долинало гарчання хижих звірів... Тобто ні! Там не було хижаків... на превеликий жаль!
- Як? - здивувався Гленарван. - Ви шкодуєте, що тут бракує хижаків?
- Атож.
- Однак усі бояться їхньої люті...
- Ніякої люті не існує... з наукового погляду, - заперечив учений.
- В кожному разі, Паганелю, - втрутився майор, - ви ніколи мене не переконаєте, що хижі звірі корисні. Навіщо вони здалися?
- Навіщо? - вигукнув Паганель. - А хоча б на те, щоб класифікувати тварин на розряди, види, родини...
- Ото велика користь, що й казати! - мовив Мак-Наббс. - Мені воно ні до чого. Коли б я був разом з Ноєм під час всесвітнього потопу, то аж ніяк не дозволив би цьому незавбачливому патріархові узяти до ковчега по парі левів, тигрів, пантер, ведмедів й інших звірів, так само шкідливих, як і нікому не потрібних.
- Ви вчинили б отак? - спитав Паганель.
- Авжеж, - відповів майор.
- Тоді ви допустились би помилки з погляду зоології.
- Але не з загальнолюдського, - заперечив майор.
- Та це ж просто обурливо! - вигукнув Паганель. - Як на мене, то я, навпаки, подбав би, щоб до ковчега потрапили й мегатерії, і птеродактилі, й взагалі всі допотопні тварини, котрі, на жаль, відтоді перевелись...
- А я вам кажу, - наполягав Мак-Наббс, - що Ной вельми добре зробив, покинувши їх напризволяще, коли тільки вони справді існували за його часів.
- А я вам кажу, - не вгавав Паганель, - Ной учинив погано, й вчені його проклинатимуть довіку!
Присутні, слухаючи цю суперечку двох друзів про старого Ноя, не могли втриматись од сміху.
Майор, який ніколи в своєму житті ні з ким не сперечався, наперекір своїм переконанням, щодня мав сутички з Паганелем. Здавалось, у вченого був особливий талан під’юджувати майора.
Гленарван, за своїм звичаєм, втрутився до спірки:
- Прикро це чи ні, з наукового погляду чи з загальнолюдського, але нам доведеться погодитися з тим, що хижаків нема. Паганель, звичайно, і не сподівався на зустріч з ними в цьому повітряному “лісі”.
- А чому б і ні? - озвався вчений.
- Хижі звірі на дереві? - здивувався Том Остін.
- Аякже! Звичайна річ! Американський тигр, ягуар, коли за ним женуться мисливці, частенько шукає порятунку на дереві. Така тварина, зненацька захоплена повінню, могла б знайти схованку між гілляччям омбу.
- Сподіваюсь, вона вам не трапилась? - спитав майор.
- Ні, - відповів Паганель, - хоч ми й обійшли увесь “ліс”. Дуже шкода, то були б знамениті лови! Адже ягуар - лютий кровожерний хижак. Йому досить раз ударити лапою, аби скрутити коневі в’язи. А коли він закуштуе людського м’яса, то жадатиме його завжди. Найдужче він полюбляє м’ясо індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білих.
- Я просто у захваті, що мені припало четверте місце, - мовив Мак-Наббс.
- Пхе! Це доводить лишень, що ви анітрохи не смакуєте ягуарові, - зневажливо мовив Паганель.
- Дуже радію з цього, - жваво відповів майор.
- Але ж це принизливо! - вигукнув незгідливий Паганель. - Адже білі проголошують свою вищість поміж людей, та, видимо, добродії ягуари цієї думки не поділяють!
- Хай так, мій хоробрий Паганелю, - мовив Гленарван, - але як, серед нас немає індіянців, негрів і мулатів, то я дуже радий, що тут немає і любих вашому серцю ягуарів. Нам і без них кепсько...
- Кепсько? - вигукнув Паганель, вчепившись за це слово, що могло надати нового повороту суперечці. - Ви скаржитесь на свою долю, Гленарване?
- А певно, - відповів Гленарван, - хіба ж вам вигідно на цих твердих гілляках?
- Я ніколи не почував себе ліпше, навіть у власному кабінеті. Ми живемо, немов птахи, співаємо, пурхаємо. Я схиляюсь до тої думки, що призначення людини - жити на деревах.
- їй бракує лише крил, - сказав майор.
- Колись вона їх зробить!
- А поки що, любий друже, - мовив Гленарван, - дозвольте мені віддати перевагу перед цією повітряною домівкою піщаній доріжці в парку, паркетній підлозі в будинку або палубі на якомусь судні!
- Треба, Гленарване, - відповів Паганель, - приймати речі такими, які вони є. Гарні обставини - то й добре. Кепські - не нарікайте! Я бачу, ви сумуєте за вигодами Малькольм-Касла!
- Ні, але...
- Я певен, Роберт дуже задоволений, - квапливо мовив Паганель, аби мати принаймні одного прихильника.
- Так, пане Паганелю, - весело озвався Роберт.
- Звісно, в його віці... - зауважив Гленарван.
- їв моєму також, - перебив його вчений. - Мало вигод - то менше й потреб, а що менше потреб, то людина щасливіша.
- Ось побачите, - мовив майор, - Паганель зараз кинеться в бій проти багатства й розкошів.
- Ні, Мак-Наббсе, не збираюсь, - відповів Паганель, - але, коли хочете, я розповім вам з цього приводу арабську казочку, що саме навернулася мені на пам’ять.
- Розкажіть, розкажіть, пане Паганелю! - вигукнув Роберт.
- А яке повчання має ваша казка? - спитав майор.
- Таке, що й всі казки, мій друже.
- Отже, якась дурничка. Та однаково починайте, Шехерезадо, і розкажіть вашу казку, - ви ж у цьому справжній мастак.
- Жив собі колись, - почав Паганель, - син великого Гарун аль-Рашіда[49], і був він нещасливий. Пішов він за порадою до старого дервіша[50]. Мудрий дід вислухав його і сказав, що важко знайти щастя на цьому світі. “Однак, - додав він, - я знаю певний спосіб стати щасливим”. - “Який?” - спитав царенко. “Надягти сорочку щасливої людини”, - відповів дервіш. Царенко обійняв старого й подався розшукувати талісман. Він довго мандрував, відвідав усі столиці світу, надягав сорочки імператорів, сорочки королів, сорочки короленків, сорочки вельможців. Усе було марне - щасливіший він не став. Тоді він спробував носити сорочки малярів і поетів, сорочки воїнів, сорочки купців. Надаремно! Довго блукав отак, марно шукаючи щастя. Врешті охопив його розпач, і, вельми смутний, пішов він назад, до батькового палацу. Та раптом запримітив він у полі хлібороба, що, весело співаючи, ходив за своїм плугом. “Якщо й ця людина не щаслива, - подумав царенко, - то, мабуть-таки, немає щастя на землі”. Він підійшов до хлібороба й мовив: “Скажи мені, чоловіче добрий, чи ж ти щасливий?” - “Так”, - відповів той. “Чи є в тебе якесь бажання?” - “Жодного”. - “Помінявся б ти своєю долею на долю короля?” - “Ніколи в світі!” - “Тоді продай мені свою сорочку”. - “Сорочку? Та в мене її нема!”
Розділ XXV
МІЖ ВОГНЕМ І ВОДОЮ
Казка Жака Паганеля надзвичайно всім припала до вподоби. Оповідача нагородили гучними оплесками, але кожний так само мав своє на думці, і вчений, як це завжди буває в суперечках, нікого не переконав. Однак усі зійшлися на тому, що нарікати на долю не слід, і коли немає ані палацу, ані хижки, треба задовольнятися деревом.