День відплиття наближався. Джон Манглс показав себе спритною й енергійною людиною. Тільки місяць минув з часу випробного плавання “Дункана”, а яхта, переобладнана, навантажена паливом і харчами, вже була споряджена до подорожі. Від’їзд призначили на 25 серпня, що давало “Дунканові” змогу прибути в південні широти на початок весни.
Коли Гленарванові плани стали відомі, йому довелось почути немало попереджень про труднощі й небезпеки такої мандрівки. Але він не надав їм жодної ваги, і його намір розпочати розшуки капітана Гранта залишився непохитний. А втім, чимало поміж тих, хто ганив Гленарвана, одночасно щиро ним захоплювались. Кінець кінцем громадська думка відверто стала на бік шотландського лорда, й всі газети, за винятком урядових, одностайно засудили поведінку англійського адміралтейства. Та Гленарван був цілком байдужий як до огуди, так і до похвали: він виконував свій обов’язок, а решта його не обходила.
24 серпня Гленарван, леді Гелена, майор Мак-Наббс, Мері й Роберт Грант, містер Олбінет, судновий стюард [20] , і його дружина місіс Олбінет, яка мала бути леді Гленарван за покоївку, після зворушливого прощання з слугами замку залишили Малькольм-Касл.
За кілька годин подорожні були вже на борту яхти. Мешканці Глазго з захватом вітали леді Гелену, відважну молоду жінку, що відмовилась од спокійного розкішного життя й поспішала на допомогу потерпілим.
Помешкання лорда Гленарвана і його дружини, розташовані на кормі “Дункана”, складались з двох спальних кімнат, двох ванних і вітальні. Далі йшла кают-компанія, спільна зала, куди виходило шість кают; у п’ятьох каютах розмістились Мері й Роберт Грант, містер Олбінет з дружиною та майор Мак-Наббс. Каюти Джона Манглса й Тома Остіна, на протилежному боці яхти, виходили на горішню палубу. Команда влаштувалася в приміщенні під палубою вільно й вигідно, бо на яхті не було ніякого вантажу, окрім палива, харчових запасів і зброї, — і капітан розумно використав вільну площу всередині судна.
“Дункан” мав вирушити в ніч проти 25 серпня, о третій годині ранку, коли почнеться відплив, але напередодні мешканці Глазго стали свідками зворушливого видовища. О восьмій годині вечора лорд Гленарван з дружиною і всі, хто брав участь у цій подорожі самопожертви, покинули яхту й попрямували до Сен-Мунго, старовинного собору Глазго. Натхненно змальований Вальтером Скоттом древній храм, якого не торкнулись спричинені реформацією спустошення, прийняв під своє величне склепіння пасажирів і моряків з “Дункана”. За ними юрмився великий натовп. Серед просторого нефа, де надгробки рясніли, немов на кладовищі, превелебний Мортон в урочистій відправі благав небо послати благословення подорожнім і дарувати їм щасливе безпечне плавання. І тоді в соборі забринів голос Мері Грант. Дівчина співала молитву, дякуючи своїм благодійникам і богові.
Об одинадцятій годині всі повернулись на яхту. Капітан і команда закінчували останні лаштування перед відплиттям.
Опівночі почали розводити пару, й невдовзі струми чорного диму змішались з нічним туманом. Вітрила, непотрібні тепер, коли вітер подував з південного заходу, були старанно загорнені в полотняні чохли, що захищали їх від кіптяви.
О другій годині корпус “Дункана” затремтів; манометр показував тиск у чотири атмосфери, перегріта пара свистіла, вириваючись з-під клапанів. В цей час перед відпливом поверхня води була нерухома. Розвиднялося, і вже можна було розгледіти між кам’яними віхами й бакенами фарватер річки Клайд. Тьмяне світло берегових ліхтарів поволі бліднуло в ранковому мареві. Настав час вирушати. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той зараз же зійшов на палубу.
Невдовзі почався відплив. В повітрі розітнулись дужі гудки “Дункана”; віддали швартови, яхта потихеньку відділилась од гурту кораблів. Завертівся гвинт, і “Дункан” увійшов у фарватер. Джон Манглс не взяв лоцмана; він чудово знав це річище, і ніхто не зміг би краще за нього провести судно по заломах річки Клайд. Яхта скорялась найменшому його рухові. Мовчазний, впевнений в собі, правою фукою він керував машиною, в той час як ліва лежала на стерні. Невдовзі останні заводи, що тяглися вздовж ріки, зникли, поступившись місцем мальовничим віллам, розкиданим по прибережних горбках, і міський гомін завмер удалині.
За годину “Дункан” пройшов повз скелі Думбартону, ще за дві години він був у Клайдській затоці. О шостій ранку яхта обминула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.