— Ні, звичайно, але він вийшов би на найближчій зупинці, — сказала Гелена.
— Що ж, — мовив Гленарван, — він і тепер може це зробити — висісти, коли схоче, на першій нашій стоянці.
В цю хвилину Паганель, упевнившись, що багаж його на судні, повернувся на палубу, нещасний і засоромлений. Він безперестану повторював прикре слово: “Дункан”, “Дункан”, наче не міг знайти інших у своєму словникові. Він бігав туди й сюди, оглядаючи оснастку яхти, вдивляючись у безмовні обрії океану. Нарешті він підійшов до Гленарвана.
— А куди йде “Дункан”? — спитав він.
— До Америки, пане Паганелю.
— А куди саме?
— До Консепсьона.
— В Чілі! В Чілі! — вигукнув бідолашний вчений. — А я ж мав їхати до Індії! Що казатиме пан Картфаж, голова Центральної комісії! А пан Авозак! А пан Кортамбер! А Вів’єн де Сен-Мартен! Як мені тепер показатися на засіданнях Географічного товариства!
— Заспокойтесь, пане Паганелю, — сказав Гленарван, — не побивайтеся так. Усе владнається. Ви трохи запізнитесь, та й по всьому, а річка Яру-Дзангбо-Чу повсякчас на вас чекатиме в Тібетських горах. Невдовзі ми зупинимось у Мадейрі, і там ви зможете сісти на пароплав, що повертається до Європи.
— Дякую вам, сер. Видимо, доведеться скоритися долі. Але подумайте, яка надзвичайна пригода! Тільки зі мною могло таке скоїтися. А моя каюта, замовлена на “Шотландії”!
— Ну, про “Шотландію” раджу вам тим часом не згадувать.
— Мені здається, — мовив Паганель, ще раз оглянувши судно, — “Дункан” — яхта, призначена для прогулянок?
— Так, пане Паганелю, — відповів Джон Манглс, — і вона — власність лорда Гленарвана…
— …котрий просить вас якнайширше користатись з його гостинності, — докінчив його мову Гленарван.
— Сердечно дякую вам, сер, — сказав Паганель. — Я щиро зворушений вашою люб’язністю. Але дозвольте мені висловити одне скромне міркування. Індія — прекрасна країна, на кожному кроці вона вражає мандрівника казковими несподіванками; безперечно, дамам не довелось там бувати… Словом, стерничому варто лише повернути кермо, й “Дункан” полине до Калькутти так само швидко й легко, як і до Консепсьона, — адже яхта заради розваги…
Він урвав сам себе, побачивши, що його пропозицію зустріли похитуванням голови на знак незгоди.
— Пане Паганелю, — заговорила Гелена, — якби йшлося про веселу морську прогулянку, я, не міркуючи довго, відповіла б вам: гаразд, попливемо до Індії! І лорд Гленарван пристав би на це залюбки. Але “Дункан” повинен повернути на батьківщину потерпілих на морі й покинутих на берегах Патагонії людей, і ми не можемо відмовитися од цієї людяної мети.
За кілька хвилин французький мандрівник був уже в курсі всіх подій. З хвилюванням вислухав він розповідь про чудесну знахідку документів, історію капітана Гранта, великодушну пропозицію Гелени.
— Пані, дозвольте мені висловити щирий захват перед вами, — сказав Паганель. — Хай ваша яхта йде й далі своїм шляхом! Мене згризло б сумління, коли б я затримав вас хоч на один день.
— Так ви не хочете поїхати з нами? — спитала Гелена.
— Це неможливо, пані, я повинен виконати доручену мені справу. Я покину яхту на першій стоянці.
— Тобто на острові Мадейра, — зауважив Джон Манглс.
— Нехай на острові Мадейра. Відтіль усього сто вісімдесят льє до Ліссабона, там я чекатиму нагоди повернутися назад з якимсь пароплавом.
— Гаразд, пане Паганелю, — мовив Гленарван, — усе буде так, як ви забажаєте; що ж до мене, то я щасливий запропонувати вам бути моїм гостем на “Дункані” ще на ці кілька днів. Сподіваюсь, ви не надто нудьгуватимете в нашому товаристві.
— О, сер, я дуже радий, що так приємно помилився! Але ж, погодьтеся, становище людини, яка намірялась їхати до Індії, а пливе в Америку, вельми сміховинне.
Всупереч цим скорботним роздумам Паганелеві довелося скоритися обставинам, однаково зарадити собі він нічим не міг. Він показав себе милою, веселою на вдачу і напрочуд неуважною людиною, своєю постійною життєрадісністю він зовсім полонив дам. На кінець першого дня він уже з усіма заприятелював. Він попросив дати йому знаменний документ і копітко, ретельно, довго його вивчав. Будь-яке інше тлумачення документа йому здавалось неможливе. Паганель дуже зацікавився долею Мері Грант та її брата. Він запевняв, ніби всі їхні сподівання справдяться, віщував успіх розшуків капітана Гранта й так палко висловлював непохитну віру в щасливий кінець подорожі, що викликав у дівчини радісну усмішку. Якби не оте доручення, він, поза всяким сумнівом, і собі приєднався би до експедиції!