— Диви! Що воно таке? — вигукнув він.
— Мабуть, шматок скелі, що його акула проковтнула, аби напхати собі черево, — сказав один матрос.
— Та ні, — заперечив інший. — То гарматне ядро, яке влучило їй просто в шлунок, але не встигло перетравитися, тільки й того!
— Годі базікати! — озвався Том Остін, помічник капітана. — Чи ви не бачите, що ця драпіжниця — п’яниця непро-сипенна: аби не втратити ані краплини, вона лигнула вино разом із пляшкою.
— Як! — вигукнув Гленарван. — Невже то пляшка?
— Авжеж, — ствердив і боцман. — Та, видно, потрапила вона туди не з винного льоху.
— Ану лишень, Томе, — мовив Гленарван, — витягніть її звідти, тільки обережніше. В таких знайдених у морі пляшках часто бувають важливі документи.
— І ви в це вірите? — спитав Мак-Наббс.
— А чого ж, це вряди-годи трапляється.
— Я не збираюсь сперечатися, — відказав майор. — Цілком можливо, що тут є якась таємниця.
— Зараз дізнаємось, — відповів Гленарван. — Ну, Томе?
— Дорогий майоре, — мовила Гелена, — нам байдужісінько, що це за пляшка, раз ми не знаємо, звідки вона припливла.
— Ми це взнаємо, люба Гелено, — заперечив Гленарван. — Уже й зараз можна сказати з певністю: пляшка прибула здалеку. Гляньте на вапнисті речовини, які вкривають її: вода перетворила їх на справжній камінь. Наша пляшка довго блукала в океані, перш ніж потрапила до акулячого черева.
— Ось, — відповів той, показуючи якусь неоковирну річ, що її видобув з акулячого шлунка.
— Гаразд. Накажіть гарненько обмити цю бридку штуку, і хай принесуть її мені.
Том виконав наказа, і пляшка, знайдена за таких незвичайних обставин, невдовзі опинилась на столі в кают-компанії. Біля столу посідали Гленарван, майор Мак-Наббс, капітан Джон Манглс, а також леді Гелена, бо жінки, як кажуть, геть усі дуже цікаві.
На морі що не трапиться — завжди подія. Хвилинку всі с. иділи мовчки, звернувши запитливі погляди на цей крихкий дарунок моря. Що ховає він — таємницю страшного лиха чи лиш дрібну звісточку, з нудьги звірену на примху хвиль якимсь мореплавцем?
Однак слід було довідатись, чого варта їхня знахідка, і Гленарван не гаючись, з обачністю, якої вимагає такий-от випадок, узявся оглядати пляшку. Він був схожий на коронера [3] , котрий вивчає сліди злочину. І Гленарван чинив слушно, бо часом найдрібніша прикмета може навести на неабияке відкриття.
Спочатку пляшку ретельно оглянули ззовні. На її вузькій видовженій шийці ще зберігся кінчик поржавілого дротика. Стінки пляшки, грубі й міцні, здатні були витримати іиск кількох атмосфер. Отже, її виготовлено в Шампані. Такими пляшками винороби Аї й Еперне перебивають ніжки стільців, і на склі не залишається навіть подряпини. Тож не дивно, що й ця пляшка витримала злигодні тривалих мандрів.
— Пляшка фірми Кліко, — визначив майор. Мак-Наббса мали за фахівця в таких справах, і йому ніхто не заперечив.
— Цілком згоден із вами, — сказав майор. — Видно, ця тендітна посудина, закута в кам’янистий панцир, чимало подорожувала.
— Але відкіля ж вона? — нетерпеливилась Гелена.
— Заждіть, люба Гелено, заждіть трішечки. Треба набратися терпцю. Сподіваюсь, пляшка сама відповість на всі наші питання.
Гленарван почав зішкрібати з шийки тверду шкаралупу, і незабаром показався корок, сильно пошкоджений морською водою.
— Це дуже прикро, — занепокоївся Гленарван, — коли тут є документи, вони могли попсуватися.
— Боюсь, що так, — погодився майор.
— До того ж кепсько закоркована пляшка могла легко піти на дно, це просто щасливий випадок, що акула її ковтнула завчасу й приставила на борт “Дункана”.
— Безперечно, — озвався Джон Манглс, — проте було б краще, якби ми виловили цю пляшку в відкритому морі, під певним градусом довготи й широти. Тоді, дослідивши повітряні й морські течії, можна б визначити її шлях. А тепер, та ще з таким листоношею, як акула, що пливе проти вітру й течії, встановити це буде важкенько.
— Побачимо, — мовив Гленарван і обережно вийняв корок.
По кают-компанії розійшовся міцний солоний дух морської води.
— Що там? — по-жіночому нетерпляче спитала Гелена.
— Так, я не помилився. Тут папери, — відповів Гленарван.
— Документи! Документи! — вигукнула Гелена.
3
Коронер —