— Патагонія без патагонців — це не Патагонія, — бурчав він.
— Трішки терпіння, шановний географе, ми ще їх побачимо, — розраджував його Гленарван.
— Я цього не певен.
— Але ж вони існують, — зауважила Гелена.
— Маю в цьому великий сумнів, пані, бо ж не бачу жодного.
— Але ж назву “патагонці” — це означає по-іспанському “люди з великими ногами” — дістали не якісь уявні істоти.
— О, назва ще нічого не доводить, — відповів Паганель, що вперто стояв на своєму, бо вельми любив сперечатися. — До того ж, правду кажучи, взагалі невідомо, як їх називають.
— От тобі й маєш! — вигукнув Гленарван. — Чували ви таке, майоре?
— Ні, — відповів Мак-Наббс, — і не дав би й фунта стерлінгів, аби це взнати.
— І все ж таки зараз дізнаєтесь, байдужа ви людино! — вигукнув Паганель. — Якщо Магеллан назвав тубільців патагонцями, то мешканці Вогняної Землі звуть їх тіременеї, чілійці — каукалу, колоністи Кармена — теуельче, арауканці — уіліче. Бугенвіль нарік іх “чайхі”, Фолькнер — “теуельхе”, а самі себе вони звичайно звуть “іпокен”. То я питаю вас, як урешті слід їх називати, і чи може взагалі існувати народ, що має таку силу імен!
— Оце так доказ! — вигукнула Гелена.
— Припустимо, — мовив Гленарван. — Але хоч і невідомо, як звати патагонців, сподіваюсь, наш друг Паганель визнає — щодо їхнього росту сумнівів не існує!
— Зроду не визнаю такого безглуздя! — вигукнув Паганель.
— Адже вони дуже високі, — наполягав Гленарван.
— Я цього не знаю.
— А що, хіба малі? — спитала Гелена.
— І цього ніхто не може твердити.
— Тоді, мабуть, середні на зріст? — сказав Мак-Наббс, аби всіх помирити.
— Мені так само це невідомо.
— Це вже занадто! — вигукнув Гленарван. — Мандрівники, що їх бачили…
— Мандрівники, що їх бачили, не дійшли згоди. Магеллан казав, ніби його голова ледве сягала їм по пояса…
— От бачите!
— Так, але Дрейк зазначає: англійці вищі за найвищого патагонця.
— Ну, щодо англійців, то це ще вилами на воді писано, — обізвався майор презирливо. — От якби йшлося про шотландців!
— Кавендіш запевняв, що патагонці великі й міцні. Гавкінс мав їх за велетнів.
Лемер і Схоутен твердили, що ріст їх сягає до 11 футів.
— Чудово! Ці люди гідні довіри, — мовив Гленарван.
— Так само як і Вуд, Нарборо і Фолькнер; вони кажуть, ніби патогонці — середні на зріст. Правда, Байрон, Ла-Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картере доводять, що пересічно патагонці мають шість футів і шість дюймів заввишки. Але ж пан д’Орбіньї, вчений, котрий найкраще знає цю країну, запевняє, що цей пересічний зріст нижчий — п’ять футів чотири дюйми.
— Де ж тоді правда? — спитала Гелена.
— Правда полягає в тому, що в патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Отже, жартома можна сказати, що ці люди заввишки шість футів, коли сидять, і всього-на-всього п’ять — коли стоять.
— Браво, шановний учений! — вигукнув Гленарван. — Це слушно сказано!
— Коли ж патагонців взагалі не існує, то всі прийдуть до згоди, — мовив Паганель. — А тепер, друзі, додам наостанку, щоб вас утішити, — Магелланова протока чудова навіть без патагонців!
Яхта саме огинала між двома мальовничими берегами півострів Брансвік. За сімдесят миль од мису Грегорі вона залишила з правого борту карну в’язницю Пунта-Арена. Крізь гущавину майнув чілійський прапор, показалася на мить церковна дзвіниця. Далі протока заглибилась між величним громаддям гранітних гір. Підгір’я ховались в нетрях могутніх лісів, вкриті вічним снігом верховини сягали вище хмар. На південному заході підносилась гора Тарн 6500 футів заввишки.
Денне світло непомітно згасало, танучи в ніжних вечорових тінях. Урешті після довгих сутінок запала ніч. На небі засвітились блискучі зорі, сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях до Південного полюса. В цій осяйній темряві, при світлі зірок, що заступали тут маяки цивілізованих країн, яхта відважно йшла вперед, не зупиняючись в жодній затишній бухті, які рясніли вздовж узбережжя. Раз у раз високі реї “Дункана” зачіпали за гілля антарктичних буків, що нависало над хвилями, частенько його гвинт збурював воду в гирлах великих річок, полохаючи пожильців навколишніх боліт — диких гусей, качок, куликів, чирянок та інше птаство.
Невдовзі, величні в нічній пітьмі, показались руїни й купи каміння — сумні рештки колись занедбаної колонії, саме ім’я котрої мало повік спростовувати уявлення про родючість і багатство цих країв. “Дункан” плив повз порт Голоду.