А тепер Гленарван поїхав до Лондона. Адже йшлося про порятунок шотландців, що зазнали катастрофи на морі! Тому Гелена не так сумувала, як нетерпеливилась. Наступного дня надійшла телеграма, котра повідомляла про його швидке повернення. Але ввечері Гелена одібрала листа, де Гленарван сповіщав, що трохи затримується через деякі труднощі в його справі. Позавтра надійшов новий лист: Гленарван писав, що невдоволений діями адміралтейства.
Гелену пойняв неспокій. Увечері до вітальні, де вона сиділа сама, увійшов містер Гальбер, управитель замку, і спитав, чи зволить вона прийняти молоду дівчину й хлопчика, які бажають поговорити з лордом Гленарваном.
— Вони тутешні? — спитала Гелена.
— Ні, я їх не знаю. Вони добулись до Балоха поїздом, а відтіль прийшли до Люсса пішки.
— Запросіть їх сюди, Гальбере.
За кілька хвилин до кімнати увійшли молода дівчина й хлопчик. Вони так скидались одне на одного, що не було анінайменшого сумніву — це брат і сестра. Дівчині було років шістнадцять. Все приваблювало в ній — вродливе, трохи втомлене личко, очі, які, мабуть, пролили чимало сліз, весь її лагідний і разом з тим мужній вигляд, навіть убоге, але охайне вбрання. Вона тримала брата за руку. В цього дванадцятирічного хлопчика був рішучий вираз обличчя, здавалось, він мав себе за єдиного захисника сестри. Справді ж бо, кожному, хто дозволив би собі щодо дівчини якусь непоштивість, довелось би мати діло з ним!
Дівчина, опинившись перед Геленою, трохи зніяковіла, але та одразу ж звернулась до неї.
— Ви хотіли поговорити зі мною? — спитала Гелена, ласкаво дивлячись на дівчину.
— Ні, — рішуче відповів хлопчик, — не з вами, а з лордом Гленарваном.
— Пробачте йому, пані, — мовила дівчина, глянувши докірливо на брата.
— Лорда Гленарвана зараз немає у замку. Але я — його дружина, і якщо можу заступити…
— Ви — леді Гленарван?
— Так, міс.
— Дружина лорда Гленарвана з Малькольм-Касла, котрий надрукував у газеті “Таймс” оголошення про загибель “Британії”?
— Так, так! — квапливо відповіла Гелена. — А ви?..
— Я міс Грант, дочка капітана Гранта, а це мій брат.
— Міс Грант! Міс Грант! — вигукнула Гелена, пригортаючи до себе дівчину й цілуючи хлопчика в пухкенькі щічки.
— Пані, — збентежено заговорила дівчина, — що ви знаєте про загибель “Британії”?
Чи живий ще батько? Чи ми побачимо його коли-небудь? Скажіть мені, благаю вас!..
— Люба дитино, — мовила Гелена, — хай бог мене боронить від необережної відповіді, я не хочу подати вам облудну надію.
— Кажіть, кажіть усе! Я загартована в горі, й мені стане сили почути найгірше.
— Люба дівчинко, хоч надія дуже мала, але, може, дасть бог, одного дня ви знову побачите вашого батька.
— Боже мій! Боже мій! — скрикнула міс Грант, і сльози ринули їй з очей. Хлопчик вкривав поцілунками Геленині руки.
Коли минув цей перший вибух скорботної радості, дівчина закидала Гелену питаннями. Гелена розповіла, як було знайдено документа, сказала, що “Британія” затонула біля берегів Патагонії, що врятувались лише капітан і два матроси, котрі дістались, очевидно, до суходолу, і що вони звернулись по допомогу до всього світу, написавши листа трьома мовами та кинувши його в бурхливі океанські хвилі.
Роберт із самого початку розповіді уп’явся очима в Геленине обличчя, немов його власне життя залежало від слів, які вимовляли її вуста. Палка дитяча уява малювала жахливі картини, все те, що мав витерпіти його батько. Хлопець був разом з ним на палубі “Британії”, боровся проти грізних хвиль, видирався на скелястий берег, плазував, задиханий, по піску за межу прибою. Багато разів він переривав Гелену, вигукуючи: “О татку! Мій бідолашний татку!” — і тулився до сестри.
Міс Грант слухала, стиснувши руки й не зронивши жодного слова. Та щойно Гелена закінчила розповідь, дівчина вигукнула:
— Документ! Покажіть мені документ!
— В мене його немає, люба дитино.
— У вас його немає!
— Ні. В інтересах вашого батька лорд Гленарван повіз його до Лондона. Але я переказала зміст документа слово в слово, а також і те, як ми відновили весь текст. Поміж уривків розмитих водою фраз залишилось усе ж кілька цифр; та, на жаль, довгота…