Мері не вагалась ані хвилини: враз вирішила, як їй діяти. Коли б вона навіть почула, що труп капітана Гранта знайдено на пустельному узбережжі, поміж уламків розбитого судна, це все ж таки було б краще, ніж вічні сумніви й муки невідомості. Вона все розповіла братові. Того ж дня обоє сіли в поїзд, який ішов на Перт, і ввечері приїхали в Малькольм-Касл. Тут у серці дівчини, після стількох тривог і тортур, знову воскресла надія.
Дівчина повідала цю сумну історію щиро й просто, навіть в гадці не маючи, що в довгі роки випробувань вона поводилась як героїня. Але це чудово зрозуміла Гелена, і, слухаючи дівчину, вона не раз з повними сліз очима пригортала до себе обох дітей.
Роберт слухав, широко розплющивши очі, — він уперше почув сестрину сповідь. Тільки тепер він збагнув, що сестра зробила для нього, скільки вона страждала. З самої глибини його серця вихопилось:
— О мамо! Моя кохана мамо!
І він міцно обійняв її.
Тим часом поночіло. Гелена, розуміючи, що діти потомились, урвала розмову. Мері й Роберта відвели до призначених їм кімнат, і вони поснули, поринувши в щасливі марення.
По тому Гелена запросила до себе майора й розповіла йому про події цього вечора.
— Ця Мері Грант — мужня дівчина, — сказав Мак-Наббс, вислухавши свою кузинку.
— Коли б лише чоловікові пощастило довести справу до кінця, бо ж становище дітей справді жахливе.
— Він доможеться свого, звісно, коли в лордів адміралтейства серця не твердіші за портлендське каміння.
Але Гелена цілу ніч не спала — її мучили тривога й сумніви.
Наступного ранку Мері й Роберт прокинулись разом із сонцем. Вони саме проходжувались просторим подвір’ям, коли почувся стукіт коліс. Гленарван повертався до Малькольм-Касла, коні мчали щодуху. Тої ж хвилини у двір вийшла Гелена в супроводі майора й кинулась назустріч чоловікові. Він мовчки обійняв дружину. На його обличчі був смуток, розчарування, гнів.
— Ну що, Едварде? — спитала Гелена.
— Що поробиш, люба Гелено! В цих людей немає серця.
— Невже відмовили?
— Так. Вони відмовились відрядити корабель! Вони говорили про мільйони, марно викинуті на розшуки Франкліна. Вони товкли, ніби документ плутаний, незрозумілий. Вони твердили, що минуло вже два роки відтоді, як сталась катастрофа, і тому мало надії знайти потерпілих. Мовляв, індіанці давно вже завели їх у глиб країни, і не можна ж обшукати геть всю Патагонію заради трьох чоловік, до того — шотландців! Такі марні й небезпечні розшуки, либонь, коштуватимуть більше жертв, ніж врятують людей! Словом, вони знайшли силу безглуздих доводів, аби відмовити. Вони пам’ятають капітанові проекти, й бідолашний Грант тепер уже загинув назавжди.
— Мій батько! Нещасний батько! — скрикнула Мері Грант і впала навколішки перед Гленарваном.
— Ваш батько?! Ви хочете сказати, міс… — спантеличено почав здивований Гленарван.
— Так, Едварде, — втрутилась Гелена, — це міс Мері та її брат Роберт — діти капітана Гранта, що їх адміралтейство допіру прирекло на сирітство!
— О міс, — мовив Гленарван, підводячи дівчину, — якби я знав…
Він не додав більше нічого. У дворі запанувала гнітюча мовчанка, котру порушувало тільки стримуване ридання. Ніхто не зронив і слова: ні Гленарван, ні Гелена, ні майор, ані слуги, що з’юрмились навколо. Але вигляд їхній красномовно свідчив: вони обурені поведінкою англійського адміралтейства.
Нарешті майор порушив мовчанку.
— Отже, сер, у вас тепер не залишились жодної надії?
— Жодної!
— Ну що ж! — вигукнув малий Роберт. — Тоді я сам піду до цих людців, і ми побачимо…
Мері зупинила брата, і він не закінчив своєї погрози, але стиснутий Робертовий кулак вказував на його аж ніяк не миролюбні наміри.
— Ні, Роберте, ні! — мовила Мері. — Подякуймо добрим господарям цього замку за все, що вони зробили для нас, — ми цього ніколи в житті не забудемо, — і підемо звідсіль.
— Мері! — скрикнула Гелена.
— Куди ж ви хочете йти, міс? — спитав Гленарван.