Поцілунок було дозволено, хоча, можливо, це було вже трохи занадто.
Розділ VIII. Ще одна хороша людина на «Дункані»
Завдяки попутній течії біля берегів Північної Африки яхта швидко наближалася до екватора. 30 серпня замаячив острів Мадейра.
Гленарван, як і обіцяв, запропонував кинути якір і висадити ученого на берег.
– О, лорде, – сказав Паганель, – я буду відвертий із вами. Скажіть, а чи мали ви намір до зустрічі зі мною зробити зупинку біля Мадейри?
– Ні, – відповів Гленарван.
– Тоді дозвольте використати мою злощасну неуважність. Острів Мадейра добре відомий. Він зовсім не цікавий для географа. Про нього все сказано, все написано; до того ж знамените колись місцеве виноробство нині цілковито занепало. Вдумайтеся лишень: на Мадейрі більше не залишилося виноградників! 1813 року там виробляли 20 000 піп [21]вина, у 1845 році вже 2 669 піп, а нині не виробляють навіть 500 піп. Сумне явище! Отже, якщо ви не заперечуєте, то зсадіть мене поблизу Канарських островів…
– Що ж, тоді зробимо зупинку біля Канарських островів, – відповів Гленарван, – нам це також по дорозі.
– Я знаю, любий лорде. Канарські острови складаються із трьох груп і є надзвичайно цікавими для дослідження. Годі говорити про пік Тенеріфе, який я завжди мріяв побачити. Це чудова нагода. Я скористаюся нею, очікуючи на судно, яке доправить мене до Європи, піднімуся на цю знамениту гору.
– Як забажаєте, дорогий Паганелю, – мимоволі всміхаючись, відповів Гленарван.
Він мав право всміхатися.
Канарські острови розташовані неподалік Мадейри, за якихось 250 миль, – нікчемна відстань для такої швидкохідної яхти, як «Дункан».
31 серпня о другій годині дня Джон Манглс і Паганель походжали палубою. Француз закидав співбесідника питаннями щодо Чилі.
– Пане Паганелю! – раптом урвав його капітан, указуючи на якусь точку на півдні горизонту.
– Що, любий капітане? – відгукнувся учений.
– Погляньте он у той бік. Ви нічого не бачите?
– Нічого.
– Ви не туди дивитеся. Дивіться не на горизонт, а вище, на хмари.
– На хмари? Нічого не бачу.
– Зараз погляньте на вістря бушприта.
– Нічого не бачу.
– Ви не хочете бачити! Ми ж перебуваємо за 40 миль од піка Тенеріфе, його гострий гребінь чітко окреслився на горизонті.
Хотів Паганель бачити, та не бачив. Однак перегодя, аби не зажити слави сліпця, довелося погодитися з Джоном Манглсом.
– Ну нарешті ви побачили, – заспокоївся капітан.
– Так, так, бачу, ясно бачу. Як? Це і є славнозвісний пік Тенеріфе? – зневажливо запитав географ.
– Саме так.
– А мені здається, ніби це не дуже висока гора.
– Проте вона здіймається на 11 000 футів над рівнем моря.
– Монблан значно вище!
– Можливо, та коли вам доведеться дертися на неї, то вам мало не видасться!
– Підніматися? Підніматися на пік Тенеріфе? Дорогий капітане, після Гумбольдта і Бонплана? Геніальний Гумбольдт піднявся на цю гору і так детально описав її, що тут нічого не додаси. Він позначив п’ять зон: зону виноградників, зону лаврів, зону сосен, зону альпійського вересу і, нарешті, безплідну зону. Гумбольдт дістався найвищої точки піку Тенеріфе, де навіть нікуди було сісти. З вершини гори перед його поглядом розстилався простір, завбільшки із чверть усієї Іспанії. Потім він спустився в жерло вулкана, до самісінького дна цього згаслого кратера.
Постає питання: що мені в біса робити на цій горі після такої великої людини?
– Справді, після нього вам нових відкриттів не здійснити, – погодився Джон Манглс. – Вам і справді буде нудно чекати судно в цьому порту. Там годі знайти для себе розваг.
– Отож бо й воно, – сміючись відповів Паганель. – Та скажіть, любий Манглсе, хіба на островах Зеленого Мису немає зручних стоянок?
– Звісно, є. У Вілья-Прайя дуже легко сісти на пароплав, що прямує до Європи.
– А крім того, є ще одна перевага, – зауважив Паганель, – острови Зеленого Мису розташовані поблизу Сенегалу, і там я зустріну співвітчизників. Я знаю, цю групу островів вважають малоцікавою, пустельною, та й клімат там не вельми корисний для здоров’я. Проте географові все цікаво. Уміти бачити – це наука. Є люди, які не вміють бачити, – подорожуючи, вони збагачуються свіжими враженнями не більше за равликів. Та повірте мені, я не такий.
– Як вам буде завгодно, пане Паганелю, – відповів Джон Манглс. – Я певен, що ваше перебування на островах Зеленого Мису збагатить географічну науку. Ми все одно повинні зупинитися там, аби поповнити запаси вугілля, і ви нас не затримаєте.
По цих словах капітан узяв курс на західні береги Канарських островів.
Знаменитий пік Тенеріфе залишився за кормою «Дункана», і, прямуючи швидким ходом, 2 вересня о п’ятій годині ранку яхта перетнула тропік Рака. Погода змінилася. Повітря зробилося важким і вологим, яким воно буває в період дощів. Цю пору іспанці називають «часом калюж». Вельми обтяжлива погода для мандрівників, одначе корисна для жителів африканських островів, які потерпають од браку лісів, а відтак і вологи. Бурхливе море завадило пасажирам перебувати на палубі, натомість у кают-компанії не вщухали бесіди.
3 вересня Паганель заходився пакувати свої речі, готуючись до висадки на берег. «Дункан» лавірував між островами Зеленого Мису. Яхта минула острів Сель, безплідний і похмурий, немов піщана могила, пройшла вздовж величезних коралових рифів, залишила осторонь острів Сен-Жак, із півночі на південь оперезаний ланцюгом базальтових гір, увійшла до бухти Вілья-Прайя і стала на якір. Погода була жахлива, бушував прибій, попри те, що бухта була захищена від морських вітрів. Дощ лив як із відра, і крізь потоки ледве проглядалося місто, розташоване на величезній рівнині. Крізь густу дощову завісу острів виглядав доволі похмуро.
Леді Гленарван не вдалося побувати в місті. Вугілля вантажили з неабиякими труднощами. Тож пасажири «Дункана» почувались наче під домашнім арештом. У той час як море і небо в неозорому хаосі змішували свої води, їм не залишалося нічого іншого, як сидіти в кают-компанії. Звісно, переважно говорили про погоду. Кожен висловлював свою думку, окрім майора, який із такою ж байдужістю споглядав би і всесвітній потоп.
Паганель ходив, похитуючи головою.
– Наче навмисне така погода, – повторював він.
– Так, стихія повстала проти нас, – погоджувався з ним Гленарван.
– Все одно моє буде зверху!
– Не можете ж ви знехтувати такою зливою, – зауважила леді Гелена.
– Особисто я, добродійко, не боюся жодної зливи, ось тільки за багаж та інструменти лячно: все пропаде.
– Небезпечна лише висадка, – зауважив Гленарван, – але щойно ви потрапите до Вілья-Прайя, одразу ж непогано влаштуєтеся. Щоправда, там трохи брудно – розумієте, сусідство з мавпами та свинями… Одначе мандрівник не повинен бути вибагливий. До того ж можна сподіватися, що за сім-вісім місяців вам таки вдасться відплисти до Європи.
– Сім-вісім місяців! – скрикнув Паганель.
– Так, не раніше, адже в період дощів судна рідко заходять на острови Зеленого Мису. Та ви можете з користю провести час. Цей архіпелаг ще мало вивчений у галузі топографії місцевості, кліматології, етнографії та гіпсометрії [22]. Тут є над чим попрацювати.
– Ви зможете зайнятися обстеженням великих рік, – додала леді Гелена.
– Тут немає ріки, добродійко, – відповів Паганель.
– То займіться невеличкими річками.
– Їх також немає.
– Тоді якимись потоками, стрімчаками…
– Їх також не існує.
– У такому разі вам доведеться звернути увагу на ліси, – промовив майор.
– Для того щоб був ліс, потрібні дерева, а тут дерев немає.
– Приємний край, що й казати! – відгукнувся майор.
– Тіштеся, шановний Паганелю, – мовив Гленарван, – вам залишаються гори.