РОЗДІЛ 5
Колега, привітавшись, подивився на мене допитливо.
— Ну, як, повторюються твої нічні пригоди? — поцікавився він.
Я не поспішав з відповіддю. Його хоч і не можна було назвати базікою, але бути психічно неблагополучним навіть ув очах одного, тим паче мого заступника, ризиковано.
— Ні, — відказав я, опускаючись у крісло.
— Ось і добре, — сказав він. А тоді підсунув мені міську газету з чиєюсь добіркою віршів. — Проглянь. Тебе не було вчора… Її привели Задорожний з Куценком.
— Кого?
— Ну, авторку. Вона ж і газету залишила.
Над добіркою було й фото — ще не старої жінки. «Алісія Бамбула», — прочитав я.
Колега, завваживши на моєму обличчі посмішку, сказав:
— Що, подобається? Мені також. У тім прізвищі є щось наше, від землі.
«Від землі…», — подумав я і піймався на думці, що маю на увазі не землю в географічному понятті, а в матеріальному. Навіть відчув на мить запах свіжої глини.
Коли я повернув колезі газету, він поцікавився:
— Що ти скажеш?
— Я ж не поет. Треба б комусь із поетів…
— Не прибідняйся. Ти ж антологію поезії упорядкував.
— Як на мій смак прозаїка, так собі.
— Так собі — це посередньо, добре чи дуже добре?
— Посередньо.
— Слухай, вона так налаштована! Це патріотка!
— І що вона хоче?
— Ну, має намір постукати в двері Спілки…
— Он як. А книжок у неї скільки?
— Поки ще — жодної. Але ось-ось вийдуть у світ одразу дві.
Схоже було, що колегу «відзомбували». Я сказав:
— Ти у нас відповідаєш за прийом. Включи її в поле зацікавлень Спілки. Але тільки після того, як у тебе на столі лежатимуть дві її книжки. А де вона взялася? Цього імені я ніколи раніше не зустрічав.
Щойно я вимовив ці слова, як прочинилися двері і в кімнату увійшла та, чиє зображення я щойно бачив у газеті, а за нею — Куценко й Задорожний.
Це була середнього зросту жінка. Коли ми тисли одне одному руки, у мене в голові майнула приповідка: «Дівка кріпка, як горіх…» Куценко й Задорожний познайомилися з нею на вечорі гумору, де виступали. Хоча точніше сказати, вона познайомила їх із собою. Від усіх трьох пахло пивбаром. Краєм ока я завважив, як пильно дивився колега, коли ми знайомилися.
Я знав, чим закінчувалися такі знайомства. Хтось ішов у супермаркет… Тому одразу ж послався на невідкладні справи. Підтвердив це й мій заступник, мовляв, нам терміново складати листа в якусь міфічну організацію. Але жінка, здавалося, не мала наміру так просто нас покидати. На круглому її виді з’явився вираз, який можна було тлумачити і як вагання, і як вибачення, і як нерішучість. Вона озвалася:
— Ви прочитали мої поезії? — У неї був низький, приємний голос.
Мені чомусь стало мулько на душі. Спочатку не втямив, чому. Та по миті відчув, як у мені заворушився звір — той охоронець, що оберігав мене на порозі астрального світу. Він не схарапудився, а тільки звівся на всі чотири ноги й дивився на жінку моїми очима.
— Прочитав, — відказав я.
— Що ви можете сказати про їхній рівень?
— Моя відповідь може виявитися не коректною. Я — прозаїк.
— Ну, а як читач? — Я завважив, що у неї на верхній губі чорний пушок. Не сильно — ледь-ледь. І губа немовби тремтіла.
Звір у мені напружився. Але я подумки поклав на нього руку.
— Ви ж, мабуть, хочете спроектувати мою думку про кілька віршів на всю вашу творчість? — зауважив я. На лиці її зникли вирази вагання й вибачення і залишився тільки вираз нерішучості. І оскільки вона не відповіла, то я провадив: — По цих рядках, які на мою думку написані на рівні, нічого певного сказати не можна. Потрібні книжки.
Вона вагалася, чи запитати ще про щось, а тим часом мій звір дивився моїми очима на її великі груди, які вибивалися з декольте на межі пристойного. І хоч від неї сходив запах парфумів, але мені здалося, що їх забивав запах копанки. Звір у мені дивився навіть без натяку на хтивість. Вона чимось нагадувала астральну жінку, але я вже знав, що жодної спільної риси не відшукаю. На ту, з Темного Сателіту, схожі всі жінки, яких я колись бачив, навіть потворні, і водночас ні про жодну з них не можна було сказати у чому саме та схожість.
— Якщо я вас засмутив, то даруйте, — сказав я. — Видавайте книжки, приносьте. Доручимо професіоналам-поетам…
Подав голос мій заступник:
— Гаразд уже, сідаймо за роботу.
— Пішли, — поквапив Куценко, мабуть, розгадавши наш маневр.