Телефонний дзвінок пролунав як постріл.
— Ти вже повернувся? — почувся голос мого заступника. — На президії розглядали когось із наших?
— Ні. Там стояло питання спілчанського майна.
— А коли?
— Ну, ще ж комісія не розглядала. Щоправда, голова комісії цікавився деким.
— Цікавився у плані позитиву чи негативу?
— Важко було збагнути, але, мені здалося, що доброзичливо.
— А про кого йшлося — про всіх трьох чи про когось зокрема?
— Про Бамбулу розпитував. Вона, виявляється, там уже побувала.
— Я чого тебе турбую? Ну, людям же кортить знати. Приходять, питають. Згадай, ми так само переживали.
Дзвінок колеги нагадав, що моє життя й життя письменницького колективу протікали у двох паралельних площинах. Останній раз я навідувався в офіс тижнів зо два тому, коли на зборах розглядали чотирьох новобранців. Організацію дійства взяв на себе мій заступник. Тепер він відстежував подальші сходинки — наступна мала стати Комісія при Національній Спілці, члени якої — чільні письменники з Києва та областей розглядали доробки претендентів. Це було, власне, сито, крізь яке не проходило й половини. Ще одне «сито» — Президія Спілки, де також немало відхиляли. Спроби втручання у справи Комісії чи Президії вважалися некоректними і, могли мати негативні наслідки.
Паузу, що затягувалася, порушив колега:
— Чого вона туди полізла? — Він казав про Бамбулу.
— Не знаю. Її, мабуть, ніхто не попередив, що цього робити не слід.
— Такого ще в нас не було, — зауважив колега.
«Траплялося, — подумав я, — хоч і рідко».
— А як справи з антологією? До звітно-виборних не так уже й далеко.
— Матеріал готовий. За день-два віддам художнику-оформлювачеві.
— Поквапся, бо треба буде щось показати письменникам ще до зборів. — Він поклав трубку.
Дзвінок колеги тільки відтіснив ситуацію, яку я переживав, на другий план, але не нейтралізував її.
РОЗДІЛ 8
Мама Наталки Голембіовської тримала в руках посмертне видання книги доньки, немовби то було немовля. Вона то відхиляла цупку целофановану обкладинку, то зазирала у зміст, то шепотіла:
— Боже, Боже, аби це побачила Наталка!
Тим часом я міркував, як би тактовніше спрямувати розмову з Оленою Степанівною у потрібне мені русло.
— Авжеж, — погодився я. — Це буде допомога і школі, і студентам-філологам які вивчають творчість Наталки, бо її вірші розкидані по багатьох збірках. До речі, я зараз працюю над есе про поетів і хотів би щоб хтось із літературних учнів сказав коротке слово спогадів. Чи немає у вас такого на прикметі?
Сухе обличчя старої жінки стало на мить заклопотаним.
— У Наталки було багато учнів. Вона, траплялося, допізна вичитувала їхні твори. Іноді й мені цитувала щось химерне і ми сміялися як не нормальні. Але я їх не знаю. Щоправда, приходила одна, вже незадовго до Наталчиної смерті. Показувала свої вірші.
— Як би з нею зв’язатися?
— Та вона не залишила телефону. Сказала, що хтось із письменників дав їй нашу адресу. Вона й прийшла. Оце і все. Ну, циганкувата якась.
— Смаглява?
— Ні. Просто дивиться в очі тобі так уважно, уважно, немовби намагається проникнути у твої думки. Наталка прочитала її вірші, але нічого не сказала. Вірші, то й вірші. Хоча та витягувала з неї, аби вона висловила свою думку. Я знаю доньку. Вона ніколи не стане лукавити, надто ж що стосується поезії. Ніколи й не образить критикою. А тут же людина в гості прийшла, хоч і не кликана, наговорила купу компліментів, принесла з собою ще першу Наталчину книжку, попрохала автограф. Ну, пригостили чаєм з тістечками… Ага, вона якось дивно дивилася на книжкові стелажі, портрети та різні дрібнички на стінах, немовби все те сканувала у свою пам’ять. Така вся сповнена енергії, сказати б, не вироблена. Витягла пляшку вина з торбинки, але ми заперечили і вона її сховала. Мені здалося, що вона пішла від нас невдоволена. Наталка вийшла її провести і заразом підсипала крихти в годівничку для синиць. Наш будинок споруджений за чеським проектом — спільний балкон, як вулиця; навпроти вхідних дверей кожної з квартир люди ставлять хто що. Наприклад, у нас біля перил — тумбочка і стілець, вгорі висить годівничка. Наталка ставала на той стілець і підсипала корм пташкам. Коли вона стала на стілець і потяглася рукою щоб підсипати корм, я завважила, що гостя якось дивно дивилася на неї…