І тут я дістав з кишені смартфон, яким давно вже не користувався, і пошукав у «контактах» слово «Олег». Відгукнулися одразу. Я нагадав, що ми колись уже зустрічалися у сквері біля Троїцької церкви і запитав, чи не хотів би журналіст ще раз побачитися зі мною.
— Авжеж, — відказали на тому боці, — коли і де?
— Та хоч зараз. А де — біля історичного музею.
— Мені йти туди хвилин п’ять. Але прямо зараз не вийде. Давайте за півгодини.
Коли ми роз’єднали зв’язок я пояснив, що це журналіст, який зібрав матеріал про безпам’ятьків.
— Он як, — озвався історик, підводячись з-за столу і окидаючи поглядом купу книжок. — Треба дати лад до його приходу.
… Коли я виходив з кабінету, тут уже панував порядок: книжки знову зайняли свої місця на полицях, а підлогу було протерто вогкою шваброю.
Гінка постать журналіста виникла несподівано з-поміж перехожих. У вусі в нього поблискувала серга з символом «Овна», а голова була ретельно поголена.
— Я чому до вас озвався, — мовив, потиснувши йому руку. — Виявляється, ваша тема несподівано отримала розвиток.
— Так. Це сталося після зміни влади. Мене покликав редактор і повідомив, що тепер ми можемо займатися «непомнящими» відкрито.
— А доти ви що робили те з оглядкою?
— Авжеж. До речі, це ідея не моя, а редактора. Він же її і притримував. Коли ж прийшла теперішня влада, ми продзвонили всі видання й сайти і накопали чимало матеріалу. Як виявилося, над цією темою сушило голову немало людей, але робили все потай.
— Гаразд, — сказав я, — побалакаємо в музеї.
Коли я познайомив Лікаря й історика з журналістом, господар кабінету сказав, що він читав усі статті Олега.
— Тільки в одеській пресі? — поцікавився гість.
— Так, але ви пишете й про інші регіони.
— Точніше сказати: про всі області. Редактор опрацював зібраний мною матеріал і написав статтю за його і моїм авторством. Вона побачила світ у центральній газеті, і, отже, її прочитали всі. Одразу ж нам почали дзвонити, ми стали отримувати листи — паперові й електронні. Найбільше тема зачепила родичів «непомнящих». Виявляється, деякі з постраждалих живуть у своїх сім’ях уже багато років. Ця недуга не має назви, а відтак не існує й методики її лікування. Та найбільше звернень ми отримали від психо— і наркозакладів. Там не знають, що робити з такими хворими. Дехто називає їх істотами без душі і пам’яті, інші — біороботами, у яких витягли програму. Єдиним позитивним моментом безпам’ятьків є їхня не агресивність і слухняність. Медики вважають, що їм не місце ні серед психів, ні серед наркозалежних. Потрібен спеціальний реабілітаційний заклад, де науковці-психіатри досліджуватимуть феномен і, якщо пощастить, розроблять якийсь метод лікування. Цих людей не так уже й багато, але вони є в кожній області. А головне, чисельність їх до недавнього часу збільшувалася в арифметичній прогресії. Коротше кажучи, мабуть, під тиском медиків, Міністерство охорони здоров’я поставилося з розумінням до цієї проблеми — познаходило в областях покинуті студентські профілакторії, привело їх до ладу і позвозило туди «непомнящих». Ось і все, що я можу повідомити. До речі, першим, хто поцікавився моєю публікацією про тих бідолах, — журналіст подивився на мене, — були ви.
Озвався Костя:
— Цікаво-цікаво… А яка твоя особиста думка про цей феномен?
— Боюся, що моя відповідь здасться вам некоректною. Логіка така: «непомнящі» — це заготовки для сутностей, які мають дисантувати у наш світ. Ну, щось на зразок скафандра. А факт появи їх — «непомнящих» у дедалі більшій кількості тягне тільки один висновок: десь готується масована агресія на нас. — Несподівано Ігор усміхнувся. — Фантазія все це. Спосіб мислення фана, який виховувався на фантастичних творах.
Тим часом я подумав, що в цій кімнаті сидять двоє людей, які мали чужинців у своїй плоті, і тільки випадково уникли долі безпам’ятьків.
Промовив історик:
— Сталося так, що мені довелося побувати в комісії вчених, котрі виявляли поміж «непомнящих» тих суб’єктів, які бодай щось пам’ятають, наприклад, слова. Поміж нас були спеціалісти з арамейської, коптської, старогрецької мов. Зокрема, я колись досліджував стародруки Вавилона, а там державною мовою була халдейська. І жодного, хто б пам’ятав інші, крім халдейської, наприклад, арамейські слова, поміж них не було. Рештки знань залишились у пам’яті лише в кількох «непомнящих». Але йдеться про Одесу. А як в інших областях?