Мені не терпілося зустрітися з редактором.
Офіс редакції газети розташовувався в напівпідвальному приміщенні старовинного будинку на одній із центральних вулиць Одеси. Двері були навстіж, і вже з порога я окинув поглядом усе приміщення з кількома письмовими столами, за одним з яких — найбільшим сидів чоловік середнього віку. Більше в кімнаті не було нікого. Чоловік мав смагляве обвітрене обличчя з рисами, скоріше притаманними портовому вантажнику, і аж ніяк не редакторові газети. Ми потисли один одному руки і господар показав на стілець з другого боку столу. Сам він сидів спиною до вікна, за яким промайнули чиїсь ноги і почувся стукіт підборів об асфальт. Самої перехожої не було видно, а тільки її ноги до колін і тонкі довгі «шпильки». Скоро пройшов чоловік. Завваживши на моєму обличчі якусь реакцію на те, що відбувалося із зовні, в кількох кроках від нас, редактор посміхнувся:
— Коли нас сюди виселили з колишнього нашого офісу, я так само, як ось ви, щораз бентежився. Мені весь час здавалося, що по мені, по нашій редакції хтось топчеться, а точніше сказати: хтось обтирає об нас ноги.
— А ви не пробували домовитися з владою? — поцікавився я. — Ну, щоб виділили щось пристойніше? Адже «Одесса очень велика»…
— Звісно, ні. Я просто знав ситуацію. Більше того — один з віце-губернаторів поклав око й на це приміщення, мовляв, для нас і цього жирно. Він пропонував виселити нас кудись на периферію. Надто настирно став пробивати цю ідею після виходу у світ статті Олега про «непомнящого». Зв’язок ніхто не помітив, тільки я — мені-бо було відомо, куди зникають люди. Хоч я й не знав, що стає з ними потім. Я й тепер до пуття не знаю.
Редактор мав приємний басовитий голос людини, яка часто виступає перед аудиторією. На час я немов би відключився від смислу слів, а тільки чув звуки. Водночас мені було відомо з досвіду, що нічого суттєвого не пропущу. Раптом у мені немов би знову клацнув тумблер, який відповідає за смисл:
— … Спочатку кудись пропали один за одним три журналісти. Через якийсь час Спілка журналістів дала оголошення про їхнє зникнення в засобах масової інформації. Минув час, але ніхто не відгукувався. Уже про них стали забувати, як раптом зник ще однин наш колега. Та згодом він з’явився, але то вже була інша людина — у поведінці, у спілкуванні. Може, це грубо, що я скажу, але він став ніби причмелений. То белькоче щось незрозуміле, то починає балакати про якісь підземні галереї, про санітарів, що там порядкують. Називав прізвища трьох зниклих журналістів, казав про лікарняні ліжка і скаржився на поганий харч. Зв’язок між усім, що цей чолов’яга наверз, годі було встановити. Тепер він у психлікарні. Ігор його недавно відвідав, каже, що той поволі-поволі приходить до тями. Вже можна скомпонувати картину всього того, що з ним сталося. Виявляється, він досліджував куди зникли його друзі; а це була одна компанія, ну, квасили там по кав’ярнях… І докопався, що їх забрала «швидка допомога», і встановив маршрут, куди вона поїхала. Вистежив, що кінцевим пунктом, де «швидка» раптом зникала, були катакомби за містом. Не ті, у які туристів водять, — інші. Як виявилося тільки ось тепер, це були підземні сховища для зброї і снарядів ще довоєнного арсеналу, які повивозили в совдепівський час. Журналіст каже, що «непомнящих» там було близько двох десятків. Періодично хтось зникав, але перед зникненням він ставав нормальною людиною. Тільки й того, що, бувало, заговорювався і звертався до когось незрозумілою мовою. Скоро на його місце привозили нового «непомнящого».
— Так а памороки де відбивали? Там же у підземеллі? — озвався я.
— Ні, в машині «швидкої допомоги». У них був прилад, який гнав якісь там частоти. Але машину ту хтось спалив разом із санітарами. Після того «непомнящих» вже не привозили. Четвертого журналіста обезпам’ятили звичайним способом — києм по голові. А в катакомби привезли на крутій іномарці. Пам’ять, що поступово повертається до нашого колеги, висвітила й балачки двох биків у іномарці. Вони казали, щось про новий прилад, який позбавляє людину пам’яті з допомогою як частот, так і препаратів, і про нові машини швидкої допомоги, які мають ось-ось надійти. Мовляв, доти журналіст поживе в підземеллі з відбитими памороками. Жоден із тих, хто був у катакомбах, не робив спроби втекти і навіть не виявляв бажання опинитися на поверхні. Троє санітарів-наглядачів не надто переймалися можливою втечею. По-перше, «пацієнти» були позбавлені свідомості, а по друге, якби хтось схотів зробити ноги, то він опинився б у лабіринті, вийти з якого украй важко. Журналістові нашому якось поталанило; він, будучи напів при пам’яті і присвічуючи тунель запальничкою, таки вибрався на поверхню… Ага, ті троє наших колег зараз перебувають у пансіонаті — я їх бачив. Але вони ні мене, ні Олега не впізнали. Ми почали копати на предмет того, чи все оте має відношення до владних структур. Не має. Схоже, діяла приватна організація.