— Звідки вам відомо про дві сутності у тілі лжекураторки — темну і приходька? — поцікавився історик.
— Якось при зустрічі, коли матиму більше часу, розповім.
Я подумав, що у цю мить одну частину Бамбух зустрічає на Темному сателіті її мама Дарунька, а другу — сина (чи доньку) Мардука — батько Джебан, у відомстві вавилонської богині Ерешкігаль.
Раптом майнуло в голові, що за годину починається заїзд на судно нових туристів. І цієї ж миті озвався мій телефон. На дисплеї висвітився номер Кості.
— Та йду вже, йду, — озвався я.
— Ти де зараз?
— Де, де? В музеї.
— Давай хутчіше. Не пий з мене кров, — почувся голос мого товариша.
Судно відчалило після реєстрації останньої з туристичних груп. Ми з Костею ще довго стояли на палубі, спостерігаючи, як у сутінках то там, то там спалахують вогники у місті. Я вже все розповів про безпам’ятьків і подію в профілакторії. Не назвав тільки справжнього імені лжекураторки. Тим часом вогників ставало дедалі більше і скоро великий масив нічної суші, від якої ми віддалялися, нагадував поле, на якому ворушаться міріади світлячків. Якийсь час ми мовчали; і тут лікар озвався:
— Що ж виходить, що головний куратор був сином Мардука?
— Виходить що так.
— От сука! — прокоментував Костя з властивою йому прямотою. — Іди знай тепер, кого він понаставляв над профілакторіями.
Ми пішли в буфет повечеряти, а потім — кожен у свою каюту. Там я згадав про запис голосів і увімкнув комп’ютер, а тоді під’єднав до нього смартфон.
Спочатку почувся високий жіночий голос:
— Я вже домовилася з батюшкою. Похрестимо на тому тижні.
Раптом немов би прочинилися двері в пекло і звідти полинули звукові частоти, які проте виявилися словами: «віслючка», «дурепа», «ти ж сама не хрещена, так навіщо ж…»
— Тоді, коли я народилася, було небезпечно хрестити дітей. Мої батьки боялися. А тепер вроді б і не дуже. Ти прикинь, якщо ми не похрестимо Ліліту, то в сільраді, щоб видати метрику, зажадають твій паспорт. А де ми його візьмемо? Та завтра ж по тебе приїдуть з району. А так немовля запишуть у церковній книзі і видадуть якесь посвідчення. Тоді ж, коли ти згадаєш, де твої документи, або ж тобі видадуть нові, ми на підставі церковного свідчення отримаємо метрику. Тепер ми запишемо дівчинку на моє прізвище — Бамбух.
З дверей пекла знову полинули чорні потоки слів, здебільшого халдейських, а з тих — українських, які я зрозумів, можна було скласти речення: «принісши Ліліт у церкву, ти її уб’єш або зробиш калікою на все життя. Виймеш з неї душу».
— Ну, що ти таке кажеш, Джебане? Вона ж моя донька — я її народила.
Цього разу почувся звичайний чоловічий голос, низький як у Бамбули:
— А я її батько. І ти вб’єш мене в ній.
— Дивні слова твої, Джебане. Дивні й не зрозумілі. Ти це ти, а вона це вона. Хоч зачато було донечку нашу за обопільної згоди. Я справді, як кажуть люди, можу когось зіпсувати, але ж не нашу кровинку.
— Не в тому справа, — знову почувся чоловічий голос. — Вона особлива.
— Всі діти для своїх батьків особливі, — зауважила жінка.
— Авжеж. Але Ліліт особлива по-іншому. Таких як вона тепер мало у світ приходить — минув уже їхній час. А до того, як він знову настане, ще багато поколінь з’явиться у земному світі і вийде з нього. Покликана вона і такі як вона для важливих діянь тут, у цьому світі. Через те і з’являються позаурочно. — По цьому знову почулися халдейські слова, в яких можна було впізнати «Мардук», «Іштар», «Ерешкігаль». А за тим: — Це несумісно з вірою, у яку ти хочеш її занурити. І взагалі мудрі були батьки твої, коли не понесли тебе хрестити.
— Про яке покликання ти кажеш, чоловіче?
— Та яке б не було. Не віддам я свою доньку Христові. Не віддам і край.
Останні слова діалогу линули в згущеному режимі і далі я вже нічого не міг розібрати — це був суцільний потік не слів, а звуків. Так буває, коли на плеєрі переходять у початок або кінець пісні за короткий час. Тривало таке не довго. Раптом на зміну потоку звуків прийшов чіткий голос поетеси Алісії Бамбули. Низьким, майже грудним, голосом вона почала читати вірш, якому я тоді не надав значення.
То було звернення до надприродної сили — деміурга, освідчення йому в коханні і пристрасне жадання близькості з ним. Я згадав компанію письменників, щось схоже на бенефіс Бамбули з нагоди її вступу до Спілки письменників, який вона проводила в Літературному музеї. Тепер же мені стало ясно, чому щораз, коли я бачив цю жінку, у мені повставав мій звір-охоронець. Він бачив щось таке, чого не міг розгледіти я, а відтак стояв на чатах, аж поки вона не зникала з очей. По тому минуло не багато часу і зустрічі з новобранкою-поетесою, уже частіші, активізовували в мені дику силу і наповнювали її потужністю, здатною протистояти невидимому лихові. У мені спрацьовував якийсь охоронний рефлекс, даний природою, котрий у більшості людей за все життя так і не проявить себе, і вони помирають, не звідавши що це таке. Трапляється, цілі нації існують і помирають з приспаним рефлексом самозахисту. Зрештою відходять у небуття і ті, хто звідав цей рефлекс — усе має свій ресурс.