До всього додам, що в романі використані уривки з творів письменників — здебільшого поетів, а також деякі образи й характери майстрів слова, з якими мені колись доводилося спілкуватися. Оскільки роман написаний від першої особи, то у читача може скластися враження: чи не написав оті вірші я сам? Ні. Не написав. Жодного. Але й робити посилання на кожен рядок-два вірша було б не коректно з огляду на те, що твір художній. Творення ж персонажів, зокрема й літераторів, відбувалося виключно в межах ідеї твору і сюжетної доцільності. Тут в основному працювала фантазія автора, але використовувалися й окремі риси характерів знайомих людей, так би мовити, — з натури. Це звичайна практика письменника. Отож автор прохав би читача, який угледить у котромусь із героїв подібний до себе типаж, не ідентифікувати себе з ним.
СЛОВО ПЕРШОГО ЧИТАЧА
У мою бутність директора видавництва «Пороги» мені довелося вичитувати рукописи кількох книг Віктора Савченка. Це і дві книги есеїстики про поетів та прозаїків Придніпров’я, і твори фантастики, зокрема роман «Під знаком цвіркуна», який видано українською та російською мовами і який читають тепер на багатьох інтернет-ресурсах.
Несподіваним для мене стало прохання автора вичитати рукопис нового роману «Діти Мардука». Несподіваним тому, що вже минуло чимало років від нашої колишньої співпраці, а також тому, що я тепер не маю відношення до видання книг.
Уже з перших сторінок у мене виникло відчуття чогось знайомого. Скоро я збагнула, що це не фактаж твору, а скупувата на слова, але насичена енергетично, знайома ще з роману «Під знаком цвіркуна» проза. Решта, а саме: тема твору, засоби побудови сюжету, а головне підтекст, — оригінальне.
Автор назвав твір фантастичним трилером; я б назвала його езотеричним романом. У ньому-бо органічно поєднані пророцтва і їх недавні втілення в події; а також важкі наслідки тих подій для сучасної людини. В. Савченко довів художніми засобами, що поміж людей розгулюють сутності мерців, як далекого, ще вавилонського, минулого, так і з недавніх поколінь. Ними просякнуте все суспільство.
Головний персонаж бачить, як у письменницькому колективі, за участю «мерців», котрі в нього проникли, почався процес руйнації духовного егрегора, створеного кількома поколіннями письменників, а також починається фізичне винищення письменників. Зрештою він і сам опиняється під прицілом мертвяків у людській плоті.
Не розкриватиму сюжет у короткому «слові редактора». Але про окремі моменти, які зачепили мене, як жінку, скажу. Йдеться про інтимну складову твору — кохання двох творчих людей — прозаїка, який ніде не висвічує своє ім’я, і молдавську поетесу Маріцу. Не так багато тексту відведено цій темі. Але те, що присвячене їй, насичене світлою і глибокою енергетикою; про нього пам’ятаєш навіть тоді, коли читаєш розділи далекі від теми кохання. Випадкове курортне знайомство з часом переростає в глибокі почуття, але тільки через довгі десять років вони змогли повінчатися. Підтекст кохання двох людей червоною ниткою проходить крізь увесь твір. Немало містичних моментів у взаєминах між ними, але про це не думаєш. Уже після прочитання твору замислюєшся над сумнівною вірогідністю таких моментів. Але й тоді спадають на думку слова автора: «Містика — це також реальність, але не пояснена». Оця здатність письменника пояснювати найнеймовірніші ситуації і факти, робить фантастичну лінію роману ледь помітною. Автор оперує розмаїтою, часом дивовижною, але водночас і правдивою, інформацією, як з суто наукових знань, так і з біблійних одкровень; наводить аналогії з історії — древньої і зовсім недавньої. До речі, манера мотивувати вчинки персонажів, переконувати читача в їх природності притаманна всім творам В. Савченка. Принаймні тим, які мені довелося прочитати.