Раптом я підвівся й вийшов. Краєм ока помітив, що сатанист і рудий сіли не на свої місця за столом з наїдками, а в крісла за столами мого й заступника. У них був вигляд людей, які стомилися від застілля і зараз присіли щоб відпочити. «А щойно там сиділи генерал і майор КДБ», — «нагадав» мій звір-охоронець. Він, власне, й вивів мене з приміщення. Чому? Я збагнув те, коли опинився на терасі біля виходу з будинку. Мене прямо аж трусило від люті. Якби я ще на кілька хвилин затримався в компанії, то, напевне, накинувся б на сатаниста і роздер його на шматки, хоч він і крупніший від мене. Досі я, ні — звір у мені — ставав агресивним тільки на межі з астральним світом, сьогодні ж ця сама потвора виявилася на диво поміркованою. Майнуло в голові, що вона — мій ангел-охоронець, та враз стало ніяково за таку думку. Ангел — добра безтілесна сутність, яка опікується земною людиною. Напевне, він створює такі ситуації, коли його підопічному ніщо не загрожує. А звір, що віднедавна з’явився в мені — інстинкт, якого звичайна людина просто не помічає і для якої він — інстинкт — служба охорони, котра живе осібним життям. Тим часом навісніння, що охопило все моє єство, почало вщухати. Я вже збирався піти додому, та подумав, що це буде нечемно, надто перед новенькими.
У коридорі чувся хоровий спів. Співали добре, вже нову пісню. У тому суголоссі не можна було виокремити жодного голосу, тільки вгадувався приємний тембр Алісії. Щойно я переступив поріг, як звір у мені, який на час угамувався, здавалося, аж підскочив. Обіруч Бамбули сиділи сатанист і рудий; сатанист — на моєму місці. Застілля, та і вся кімната, потопали в червоному, мінливому, немов перламутр, тумані. Навіть жовтувате світіння Ольги й Наталії ледь угадувалося в ньому.
Уздрівши мене, сатанист підвівся, але я, стиснувши подумки свого звіра за карк, махнув рукою, мовляв: сиди. І тут встала Алісія — вгодована тітка, про таких кажуть «повна пазуха цицьок», махнула, немов диригент паличкою, рукою і пісня враз стихла.
— Добірне товариство, — звернулася до людей за столом, — а чи не проспівати нам «Многая літа» нашому шефові? І затягла душевно, як у церковному хорі. Дехто підспівував. Коли ж треба було повторювати, то підхоплювали всі по кілька разів: «Многая літа, многая літа…» У другому слові «літа» наголос падав на «а». Тим часом звір у мені казився, виривався. Я вже ледь утримував його обома руками.
— Дякую, дякую, друзі, — намагався їх спинити, але Алісія затято повторювала кінцівку панегірику. То було схоже на медіумічне навіювання; колектив, як і вона, багато разів скандував ті ж самі слова.
І тут звір виборсався з моїх рук.
«Припиняйте шабаш!», — уже ладен був гарикнути я, та хтось озвався за моєю спиною:
— Що тут коїться? Аж на вулицю чути. — То був вахтер, який заступив на чергування.
Коли я йшов додому, мене не покидало відчуття, що одяг мій просяк не запахом святкового столу, а духом свіжо копаної землі. Надто це відчуття посилилося, коли я побачив сусіда з великою чорною сукою, який спускався сходами мені назустріч. Раптом спало на думку, що в фільмі «Омен» діяли два лиховісники — собака ротвейлер і крук. Вони були інструментарієм сценариста. У мене ж — без вигадок: ротвейлер, який належав провокаторові, і: чоловічок-провокатор на прізвище Ворона. Співпадіння? А число вісімнадцять на фасаді будинку, де знаходиться офіс письменницької організації, теж випадковість? А загадкові смерті Голембіовської й Замули?.. Я зустрічався з провокаторами двічі на день і кожного разу над кожним із них мені ввижався темний згусток сутності кілера-верховгляда. Цей верхогляд вбиває тихо, чужими руками. А над ним є верхогляд вищого порядку, який мене й замовив.
РОЗДІЛ 10
Учнів сиротинця, перед якими мені довелося виступати, уже не можна було назвати дітьми. Крім того, що в залі сиділо два випускних класи, у їхніх очах читалося передчасне подорослішання. Директорка сказала, що це — сироти, діти з неблагополучних родин, а є й такі, яких матері прилаштували у цей заклад з єдиною метою — спекатися.
— Таке трапляється, — зауважила директорка, коли ми вже йшли коридором. — З часом дитя переростає і стає нормальною людиною. За прикладом далеко не ходити. Хоча б наша Фрося Бамбух. Скільки вона тут переколотила! Я, правда, прийшла на місце директорки, яка померла десь за півроку до випускних екзаменів, коли, до речі, випускалася й сама Бамбух. Але про Фросю й досі легенди ходять. Це був якийсь дивний період — зараз такого немає. Померла директорка, до неї — математик, а ще раніше вчителька української мови. Померло двоє дівчаток, одна з них мешкала в одній кімнаті гуртожитку разом з Фросею. Коли мене сюди прислали, я схопилася за голову — що робити? Місце завуча, де я до того працювала, вже зайняла інша людина. А тут мені в вуха вносять прокляття над сиротинцем. Інакше як витлумачити таку кількість смертей. Усе припинилося з моїм приходом. Декотрі з тих, хто працював раніше, стали дивитися на мене як на месію. Хе-хе… Я була тоді ще зовсім молода, як для директорки.