Днів з шість.
Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задово-
лення.
Ого, шість днів! — промовив він, повертаючи мене об-
личчям до себе.— Шість днів — багато часу. І ти й досі ніко-
му ще не розбазікав, куди ходиш?
Нікому.
Правда?
Нікому,— повторив я.
Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і
надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця,
стріваючи на вулиці. Справжній «вуличник», хоча й «суддя»...
А нас судитимеш? Скажи!
Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував
себе дуже ображеним і тому відповів сердито:
Я зовсім не суддя. Я — Вася.
Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суд-
дею — не тепер, так потім... Це вже, брат, так ведеться здавна.
От бачиш: я — Тибурцій, а він — Валек. Я — жебрак, і він —
жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме.
А твій батько мене судить,— ну, і ти коли-небудь судитимеш...
ось його!
Не судитиму Валека,— заперечив я похмуро.— Не-
правда!
Він не судитиме,— насупилася і Маруся, переконливо
відхиляючи від мене жахливу підозру.
Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він
ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.
Ну, цього ти наперед не кажи,— сказала чудна люди-
на, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла
з дорослим,— Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде
своєю стежкою, і хто знає... може, це й добре, що твоя стеж-
ка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати
в грудях шматочок людського серця ніж холодний камінь,—
розумієш?
Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в облич-
чя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися
в мої.
Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий... Тому скажу
тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його,
то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом,—
то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом
харчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнім
пузом, а втім, — сказав він, різко змінюючи тон,— запам'ятай
добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч пти-
ці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, то
не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на
цей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це
ти, сподіваюся, зрозумів?
Я не скажу нікому... я... Можна мені знову прийти?
Приходь, дозволяю... Але з умовою... Я вже сказав тобі
відносно окосту. Пам'ятай!
Він відпустив мене, а сам розтягся із втомленим виглядом
на довгій лаві, що стояла біля стінки.
Візьми он там,— показав він Валекові на великий ко-
шик, який він, увійшовши, залишив біля порога,— та розведи
вогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.
Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього ляка-
ла мене, вирячивши очі, і не блазень, який розважав глядачів
за подачки. Він порядкував як господар, голова родини, який
повернувся з роботи і віддавав накази сім'ї.
Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий від
дощу, уся постать виявляла важку втому.
Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Валек запалив
скалку, і ми пішли в темний коридор, що прилягав до підзе-
мелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева,
уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кілька
кусків і, кинувши їх у камін, розвели вогник. Потім Валек
вже один умілими руками взявся за куховарство. За півгоди
ни у каміні в горщику закипало якесь вариво, і, чекаючи, поки
воно поспіє, Валек поставив на триногий, так-сяк збитий сто-
лик сковороду, на якій парували шматки смаженого м'яса.
Тибурцій підвівся.
Готово? — сказав він.—Ну й прекрасно. Сідай, ма-
лий, з нами — ти заробив свій обід... Пане вчителю,— гукнув
він потім, звертаючись до «професора»,— кидай голку, сідай
до столу!
Зараз,— вимовив тихим голосом «професор», здивував-
ши мене цією свідомою відповіддю.
Старий встромив голку в лахміття і байдуже, з тьмяним
поглядом сів на один з дерев'яних оцупків, що заміняли в під-
земеллі стільці.
Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жад-
ністю, яка ясно вказувала, що м'ясна страва була для них не-
баченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмаль-
цьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись,
очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звер-
тався до «професора» із своєю розмовою.
Бідний вчений виявляв при цьому дивовижну увагу і, схи-
ливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, наче
розумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згоду
кивком голови і тихим мимренням.
Ось як небагато треба людині,— казав Тибурцій,— чи
не правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подя-
кувати богові та клеванському ксьондзові...
Ага, ага! — підтакував «професор».
Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут кле-
ванський ксьондз,— адже я тебе знаю. А проте, коли б не бу-
ло клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і ще
дечого.
Це вам дав клеванський ксьондз? — спитав я, згадавши
раптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував у
батька.
У цього малого допитливий розум,— вів далі Тибурцій,
звертаючись, як і раніше, до «професора». — Справді, його
священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і на-
віть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає пра-
ва, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення...
З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб
придбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і ще
раз запитав:
Як! Ви це взяли... самі?
Малий не позбавлений проникливості, — як і раніше,
вів далі Тибурцій.— Шкода тільки, що він не бачив ксьондза:
черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжер-
ливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страж-
даємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість про-
візії не можемо вважати для себе зайвою... Чи не так я кажу?
Ага, ага! — замислено промимрив «професор».
Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже до-
речно, а то вже я починав думати, що у цього малого розум
жвавіший, ніж у деяких вчених... А втім,— звернувся він до
мене,— ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона
розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс
тобі смажене?
Добре! — відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірю-
зовими оченятами.— Маня була голодна.
Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливо
повертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвили-
ну не захитали в мене переконання, що «красти недобре».
Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільши-
лося. Жебраки, злодії... у них нема дому!.. Від людей я дав-
но вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я на-
віть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота
презирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно за-
хищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок — жаль до
Валека і до Марусі збільшився та загострився, але прихиль-ність не зникла. Переконання, що «красти недобре», лишило-