Тарас Завітайло
Діти Праліса
У пошуках утраченого
1
…Вітер шумів листям велетенських беріз. Здається, таких Пташка зроду не бачила… Чи бачила? Вона стояла на крутій горі, а точніше — на високому березі якоїсь річки. Вода в річці була чомусь дивного, мутнувато-рудуватого кольору. Раптом вітер зміцнів, хмари швидко понеслися над землею, сонце яскравою дугою пролетіло по небу і настала ніч. Дівчина враз розвернулася і побігла в густу діброву, що росла зовсім поруч. Але добігти їй чомусь не вдавалося. Нічне повітря зробилося густим і тягучим, як мед. Зненацька її хтось гукнув. Пташка обернулася і побачила велетенський дуб, а під ним дві постаті: високого чумака в баранячій кучмі і кумедного, схожого на кота, малюка.
— Пташко! — гукнув чумак, а малюк замахав їй рукою.
— Мефодію, Мурку! — крикнула дівчина і кинулася до них, але фігури раптом почали віддалятися і згодом зникли з поля зору.
— Дівчино!
Пташка обернулася. Звідки цей голос?
— Дівчино!
Хтось лагідно торкнувся її голови.
— Прокинься!
Пташка розплющила очі. Над нею схилилася сивокоса літня жінка у дивному просторому вбранні. Волосся її стримував сріблястий обруч з великим яхонтом посередині.
Дівчина підвелася. Лежала вона в кубельці з моху і трави. Місцевість була незнайомою.
— Добридень, бабусю, — сказала Пташка, з цікавістю розглядаючи незнайому стару жінку.
— Добридень, дитинко.
Жінка стояла, спираючись на покручену, але гладеньку палицю й вигляд у бабусі був досить-таки розгубленим.
— Звідки ти тут узялась, красуне? — спитала вона.
Пташка роззирнулася.
— Де це я?
— У Діброві Смутку…
— А до Дніпра далеко?
Здалося, це питання ще дужче спантеличило жінку.
— До Дніпра? Звичайно, далеко! А от до Рудки рукою подати… Як ти сюди потрапила!?
Пташка насупила бровенята.
— Рудка? Ніколи про таку не чула! Я заснула в Очеретянці, що під Черкасами… А до Черкас далеко?
— Ще й як далеко! — сказала бабця, не перестаючи дивуватися з дівчини.
— Ой! Як же я тоді тут опинилася? — злякалася та.
— От і мені цікаво… Стороннім сюди ходу немає… Як звати тебе?
— Пташка. А вас?
— Пташка… Гарне ім’я, — сказала жінка. — А мене клич бабою Одаркою. — Стара якусь мить помовчала і згодом сказала: — Ну, ходімо зі мною, Пташко.
— А куди? — поцікавилася Пташка.
— Побачиш. Тут недалеко.
І баба Одарка, накульгуючи на ліву ногу і спираючись на палицю, рушила стежкою з гаю. Пташка пішла поруч. Стежка була доволі широкою, і вони зовсім не заважали одна одній. Пташка роздивлялася діброву. Точнісінько, як у її сні! Казково-велетенські берези впереміш із дубами-велетами оточували її, між дерев росли дивні, досі небачені дівчиною квіти. Пташиний щебет наповнював діброву дзвінкими переливами.
— Як тут гарно! — із захопленням вигукнула дівчина.
Баба Одарка доброзичливо всміхнулася.
— Гарно, але трохи сумно, — відповіла вона.
— Чому? — здивувалася Пташка.
— Стара то історія, дитинко, як світ. Стара і страшна, — баба Одарка тяжко зітхнула.
Стежка звернула трохи вліво, і дівчина почула хлюпання води.
— Річка! — вигукнула вона.
Жінка кивнула і зробила жест рукою.
— Ото і є Рудка.
— Чому така дивна назва? — поцікавилася Пташка.
— Бо вода руда у ній, того й Рудка.
Стежка вийшла на крутий схил, і Пташка побачила річку — доволі широку. Вода в ній справді була рудуватою, а трохи осторонь, у діброві, дівчина угледіла велетенський дуб. Мабуть, про такого дуба й розповідав їй дядько Андрій, тільки той був на Хортиці… Ураз якийсь дивний спогад майнув у свідомості дівчини. У дубі було велетенське дупло, розташоване зовсім низько.
— Стривайте, бабусю, заждіть трохи, — сказала раптом дівчина й пішла до дуба. Жінка зупинилася.
Пташка підійшла до могутнього дерева й торкнулася кори. Щось до болю знайоме було в шелесті його листя…
«…Леле, маленька…»
Дівчина зазирнула в дупло. Всередині було кубельце з моху й запашних трав…
«…Спи, дитятко…»
Пташка відчула, як мимоволі зронила сльозу.
«…Що це, мамо?..»
— Чого це ти, Пташко? — гукнула її баба Одарка.
Пташка труснула головою, немов відганяючи якісь тривожні думки, і витерла обличчя.