— Гм-м-м, що ж це воно таке? — спитав він радше самого себе, аніж когось.
Всі обступили мертве тіло однієї з тварюк.
— Дякую вам, — голос Панаса тремтів, коли він звертався до козака й нечисті, — нас могла спіткати доля Іванової ланки, якби не ви.
— Ет! — відмахнувся Коник і пнув ногою труп істоти. — Я, здається, чув про них, але думав, що їх уже не існує!
— І що ж воно таке? — спитав Андрій.
Всі уважно дивились на конюшного.
— Ну… — зам’явся Коник.
— Та кажи вже! — не витримав Нікель.
— Це те, що першим явив світу Праліс!
Чумаки здивовано подивились на Коника.
— Про що це ти? — спитав Панас. — Це якась погань, так? Ненавиджу погань! — Чумак плюнув на потвору.
Никодим криво посміхнувся.
— Та годі тобі! Так, це погань.
— А… — хотів був спитати щось Іван, але Андрій перебив його.
— Гайда краще звідси, може, вони тут не одні…
Чумаки заметушилися.
— А вози? — непевно запитав один з них.
Андрій підштовхнув його.
— Іди вже, возів йому тре’! Що їм станеться тут?
Чумаки забрали все необхідне для ночівлі і подалися назад, на дорогу, подалі від триклятого болота. А версти за дві розбили табір.
— Завтра, Іване, підеш до села з Андрієм, привезеш попа. Хлопців поховати треба, і щоб на гатях відправив, — сказав Панас.
— Авжеж, — погодився Іван.
— А ми, хлопці, — зранку волів шукати і гаті класти, та й збиратися геть!
— Щоб я ще колись цією дорогою пішов, хай йому грець! — буркнув один з чумаків. — Нізащо!
Нечисть сиділа осторонь від чумаків, навколо окремо розведеного багаття.
— Дивні вони якісь, — кивнув у бік нечисті Панас.
— Не дивніші за нас з тобою, — відповів Андрій і покрокував до своїх «дивних» друзів.
— Сідай, — посунувшись, сказав козаку водяник.
Андрій сів і задумливо подивився на вогонь.
— А я думав, що знаю хоч і не все, але дуже багато, а насправді не знаю нічого…
Нечисть мовчала.
— Я думав, — продовжував козак, — що водяника створив водяником, а виявляється, що він народився на цей світ у муках, як і я! Розкажіть мені свою генеологію.
— А це ще що таке? — здивувався Коник.
— Від кого ми ведемо рід, — пояснив Нікель.
— А! Ну, це можна! — сказав Никодим і повернувся до Коника. — Що ж, ти, Конику, у нас розумний, от і давай, розкажи Сивому, як воно було.
Коник кивнув гривою.
— Гаразд, Сивий, слухай, — погодився конюшний. — Скажу одразу, що зараз ти ніде не стрінеш маленького домовика, водяника або ще когось із нашої братії. Ми чомусь втратили змогу продовжувати свій рід, і то дуже давно. Наймолодшому з нас не менше… — Коник раптом зам’явся.
— Та кажи вже! — підштовхнув його Никодим.
— …тисячі років, — продовжив Коник, і козак від здивування аж кашлем зайшовся. Коник повів далі: — Гм-м-м… Так-от, усі ми мали своїх пращурів, яких і створив Праліс. Першими з’явились оті потвори. То була невдала спроба. Слідом за ними з’явилися болотні відьми, анциболоти, перевертні й вурдалаки, а також лісові хащуни. Хоч як дивно, та анциболоти розмножуються і досі. Далі за ними з’явилися ми, тобто нам подібні, які згодом стали називатись конюшними, домовиками, звичайними домовиками, вітрогонами, бо були дуже прудкими, ну, ти знаєш, як Вітряк, водяники, козодої, сирени, мавки і берегині, а також лісовики. А тепер слухай. Від сирен народжувалися конюшні і козодої, але люди винищили сирен, і рід наш урвався. Від мавок — вітрогони й лісовики, від берегинь — водяники. Але вже багато-багато років жодна мавка, жодна берегиня не народжувала. Чому — не відомо. Ось так, Сивий, воно було, так є і зараз, — сказав Коник.
Козак мовчки дивився на вогонь.
— А чи лишились оті, перші? Чи живі зараз створені Пралісом, а не народжені?
— Перші були смертними, — відповів Коник.
— Чому? — здивувався козак.
— А й сам не знаю, — знизав плечима конюшний.
— Дивно… — проказав Андрій і почухав за вухом. — І все те пішло з Рудки?
— Атож, — кивнув Коник, — звідти.
— Ясно, — не зовсім упевнено мовив Андрій.
— Гаразд, давайте вже спати, — сказав конюшний. — Мені зранку коней ловити.
Усі погодились, лягли і скоро поснули. Лише Андрій ще довго не міг стулити очей, все думав про почуте. Щось марудило козака, не давало йому спокою, і він заснув, лише коли небо вже почало сіріти.
Пташка прокинулася від власного крику. Чоло її було рясно вкрите крапельками холодного поту, очі заплакані. Прокинувшись, вона побачила стурбоване обличчя бабусі Одарки.