— Що, дитинко, знову той сон?
Декілька ночей поспіль, під ранок, дівчинці снився один і той самий сон: висока струнка білява жінка з недобрими очима стоїть на крутому березі Рудки; все кругом сповите непроглядним мороком, під буйним вітром гнуться і стогнуть велетенські берези, але жодна волосина на голові жінки не ворухнеться; вона щось кричить Пташці, але дівчина не знає цієї мови; тоді з’являються чорні страшні тіні. Якісь волохаті створіння з огнистими очиськами тягнуться до дівчинки такими ж волохатими лапами з довжелезними гострими пазурами, і здається, ось-ось дотягнуться ті лапи, ось-ось торкнуться її шиї… І тоді Пташка прокидалася з криком та слізьми на очах.
Дівчина витерла долонею спітніле чоло.
— Так, бабусю, знову цей сон… Ви вже знаєте, до чого він?
Баба Одарка скрушно зітхнула.
— Не розумію я його, дитино, дивний сон твій.
Пташка сіла на ліжку. До хати зайшов дід Липень.
— Вернулись посланці з Дніпрового, — мовив він.
Пташка рвучко сплигнула з ліжка і вхопилася за серце.
— Ой, дідусю! — зойкнула вона. — Невже самі?
Липень посміхнувся.
— Заспокійся, доню, — старий говорив лагідно, очі його світилися ніжністю, проте в голосі відчувалася деяка гіркота. — Всі твої живі-здорові, окрім, хіба що, вітрогона — він поранений, але швидко видужує, та ще…
Дід зам’явся.
— Кажіть все! — твердо мовила дівчина.
— Лісовик загинув, Кулака.
Пташка опустилася на ліжко і заплакала. Дід підійшов до неї і погладив по голові.
— Ну-ну… Він загинув славною смертю, врятував козака Андрія, того, про якого ти розповідала. Затулив собою від перевертня.
Дівчина втерла сльози.
— Я добрішої істоти в світі не стрічала, ніж він… Хай буде мир душі його.
— До речі, — мовив далі дід, — за тобою вже ідуть, як ми й передбачали. Всі твої друзі: і Мефодій, і Гапка, і козак, і нечисть, звичайно, — усі крім вітрогона, але, я думаю, щойно він очухається, то і сам сюди прибуде, — сказав дід і додав, тихенько так, наче про себе: — Цікаво буде побачити дітей Одіна…
— Що? — перепитала Пташка.
— Та нічого… — ухилився від відповіді дід.
— Але ж… — Пташка пильно глянула на діда, її чорні бровенята здивовано злетіли вгору, мов крила ластівки. — Як це ваш вістун повернувся, а їх ще немає?
Дід посміхнувся.
— Гей, Повітруне, ходи-но сюди! — гукнув він надвір, і в хату зайшов невисокий чоловічок, худенький, з невеличкою борідкою, підстрижений під макітру.
— У! Здоровенькі були! — привітався він.
— Та це ж… — скрикнула Пташка, але затнулася і здивовано глянула на незнайомця.
— Вітрогон Повітрун, — договорив за неї Липень. — Рідний дядько вашого Вітряка. І наш вістоноша.
Домовик вклонився.
— Вітряк геть зледачів і майже не використовує своїх можливостей! У! А я швиденько — туди і назад! У! О!
Дівчинка мимоволі усміхнулася. Схожість Вітряка зі своїм дядьком була надзвичайна.
— І де ж вони зараз? — спитала дівчина вітрогона.
Той знизав плечима.
— День-другий, і будуть у Пирятині. Так що чекай, дитино!
Вітрогон стояв і пильно дивився на дівчину.
— Кого ж ти мені нагадуєш… у!… і ніяк не пригадаю…
— Про що це ти? — спитала баба Одарка.
— Та так… Не знаю… — непевно відповів Повітрун. — Ну, гаразд, бувайте! — І вийшов із хати.
Пташка, трохи постоявши', накинула хустину на плечі і теж вийшла.
— Куди це ти? — спитав дід, коли та вже ступила за поріг.
Пташка на мить затрималась у дверях, і потім якось непевно відповіла:
— Вмитися.
І втекла.
Липень опустився на лавку біля вікном.
— Слухай, Одарко, а де Первосвіт? — раптом спитав він у баби.
— Та ще вдосвіта взяв вудку і пішов на Перевод, а що?
Дід покосився на Пташку, яка, вийшовши з хати, попрямувала до річки.
— Мені Микита дивне розповів, — сказав Липень. — А Первосвіт тобі нічого не казав?
Жінка здивувалась.
— Ні, нічого, а що? Трапилося щось?
— Пташка привида діброви чула. Як тобі це? Микита лише сьогодні розповів, а мав би зробити це раніше…
Баба Одарка схопилася за серце і присіла поруч з дідом.
— Ой лишенько! Ще цього бракувало… То їй марюки уві сні ввижаються, а тепер ще й привида почула! Що з цією дитиною таке?
Липень задумливо знизав плечима.
— Не знаю, Одарко. Вона справді дуже дивна… Не повіриш, але я з нетерпінням чекаю на упиря і ту чаклунку… Гапку, о! Серцем відчуваю я, щось лихе жде нас…