Дід підвівся і вийшов з хати, а Одарка, важко зітхнувши, зайшлася готувати якесь зілля.
Пташка тим часом уже встигла вмитися в Рудці і тепер прямувала до Діброви. По дорозі вона стріла декількох жителів селища і чемно привіталася з ними. Жителі теж привітно всміхалися їй, проте вона явно бачила тінь смутку та тривоги в їхніх очах. Її це певною мірою збентежило, хоча вона навіть не здогадувалася, з чим це могло бути пов’язане. Бо не знала, що чутка про привида вже облетіла Рудку.
Дівчинка прямувала вже добре відомою їй стежкою, збираючись завернути до того місця, де її вперше знайшла бабуся Одарка, і підійти до того велетенського дуба, який чомусь так стривожив її душу…
Пташка йшла і дивувалась із величезних беріз, що росли навкруги, і зненацька почула чийсь голос: «…от би мати це в собі навіки!»
Дівчина зупинилася біля однієї з беріз і торкнулася її кори. Тієї ж миті вона відчула щось схоже на солодку млість, якісь дивні вібрації по всьому тілу, а душа сповнилася неймовірного відчуття спокою та радості. Пташка притулилася до дерева щокою, розсміялася і рушила далі, а за декілька кроків звернула зі стежки й попрямувала до дуба, який виднівся ще здалеку.
Дівчинка підійшла до дерева. Нічого дивного цього разу вона не відчула. Тоді Пташка обійшла навколо дуба, зупинилася проти дупла і зазирнула всередину. Нічого не змінилося, те ж кубельце із трав та приємний запах, який чомусь нагадував дитинство, якого вона не пам’ятала…
Раптом знявся легкий вітрець і зашумів листям велета.
Пташка прислухалася. Чи то лише здалося, чи в шурхоті листя їй справді почувся чийсь голос?
— Сюди-и-и… — лунало десь із глибини діброви.
— Хто це кличе мене? — вигукнула дівчина, озираючись довкола.
— Сюди-и-и… — знов розлягся таємничий шепіт.
— Та це ж той самий голос, що я чула вчора… — промурмотіла дівчина. — Привид?..
Страху вона не відчувала зовсім. Лише непереборне бажання якось допомогти…
— Іду-у-у! — рішуче крикнула вона і побігла на дивний голос, що і далі шепотів їй:
— Сюди-и-и…
Пташка побігла швидше. Краєм ока вона завважила те місце, де її знайшла бабуся Одарка, але не зупинилася, а щодуху помчала на звук дивного голосу, що лунав, здавалось, у самому серці. І ось Пташка вибігла на невеличку галявину, де, нарешті, й зупинилася. Серце несамовито калатало в грудях, але дівчина дуже швидко віддихалася і заспокоїлася, а тоді почала оглядати галявку.
Жодного кущика чи деревця не було, лише якась дивна, сивувата трава і яскраво-червоні квіти росли на ній.
Дівчина поволі рушила галявиною. Зробивши декілька кроків, вона зупинилися.
— Хто ти? — пошепки спитала вона. — І чому кликав мене?
У відповідь холодний вітер дмухнув їй в обличчя.
— Я тихий смуток днів осінніх…
Пташка різко обернулася. Позаду нікого не було.
— …Я жовте листя, що кружляє…
Дівчина відчула певну напругу в повітрі. Вона підвела голову. Просто над нею, низько, так низько, що, здавалося, можна дістати рукою, почали збиратися хмари. Вони клубилися, немов дим.
— …Самотність сутінків вечірніх…
Пташка відчула різкий крижаний холод. Вітер дужчав, сутінки згустилися і невідомо звідки з’явився туман.
А голос вів далі:
— …Мене туман огортає…
Дивно, але Пташка зовсім не відчувала страху, хоча сутінки вже перейшли в непроглядний морок і дівчина нічого не бачила, а тільки чула, як ревів навколо неї вітер. І раптом темрява вибухнула світлом. Ані галяви не було видно, ані трави, ані квітів. Пташка стояла у серці круговерті, стіни якої обертались зі скаженою швидкістю. Дівчина зацікавлено чекала, що буде далі, і ось у вирі, що її оточував, з’явилися колоди, з яких зазвичай кладуть стіни будинків. Колоди почали складатися у стіни, і Пташка побачила, як навколо неї виріс справжній будинок. І ось коли з’явився дах, усе стихло. Вона стояла в просторій хатині, освітленій декількома свічками. Посеред хати був стіл, а біля нього — дві лавки. На стіні зліва від Пташки виблискувала зброя. Надворі було темно, і дівчина почула спів цвіркунів.
Але зараз її увагу займало зовсім інше. Навпроти дівчини стояв високий чорнявий чоловік у білій сорочці і білих штанях. Він зацікавлено розглядав дівчину своїми сумними карими очима.
— Здрастуйте! — привіталася Пташка, і чоловік ледь помітно кивнув головою.
— Ви — привид? — спитала дівчина.
— Так, — відповів незнайомець.