Річ у тім, що запорожці, які виходили з Січі на Україну, завжди виряджалися у найдорожче, що в них було, аби заохотити своїм вбранням нових людей на Січ. Хоча загалом на Низу більшість запорожців були просто голопуза босота!
Невеликий ринок вирував своїм торговим життям.
Якийсь циган на все горло вихваляв кострубату, сухозаду кобилу, яка з байдужим до всього виглядом жувала сіно, а декілька чоловіків стояли біля нього, чухаючи потилиці і дивуючись циганській майстерності у крамарстві, вже майже готові почати торг за те нещастя, яке їм пропонував спритний циган.
Якийсь пузатий, неначе діжка, червонопикий чолов’яга торохтів, переминаючись з ноги на ногу:
— Макуха!.. Духмяна макуха!.. Купи макухи, козаче! — звернувся він до Андрія, що саме проходив повз нього.
— Тю на твою дурну голову! — вибухнув козак. — На біса мені твоя макуха? Чи ти думаєш, я сам її їстиму!?
Чоловік почервонів ще дужче, але не припинив торохтіти:
— Макуха!.. Пахуча, духмяна макуха!..
— Гей козаче! Купи коня! — весело вишкірившись гукнув циган.
— Та ж він і на ковбасу не годиться! — відмахнувся Андрій. — Маєш і без мене покупців на свою шкапину!
Мефодій штурхонув козака під бік.
— Дивись, Сивий! Чумаки!
Андрій посміхнувся.
— І досі свою братію нутром чуєш?
— І досі, — скрушно зітхнув упир. — А ходімо до них. Сіль у нас скінчилася.
Козак і Мефодій підійшли до чумаків.
— Здоровенькі були! — привітався Андрій, знявши кучму і вклонившись. — А насипте нам, братове, солі в оцю торбинку!
Козак простягнув чумакам торбочку, куди ті насипали солі, а Мефодій розрахувався.
— Тепер купити цибулі, бо гном без неї здуріє! Жере її, як ті яблука, і хоч би що! — сказав Андрій, потягнувши за собою упиря.
— І сала треба багацько! — додав упир. — А також гречки.
— І в шинок завернемо, — зауважив козак, — візьмемо бочечку на всяк випадок.
— Аякже, — сказав Мефодій так, наче це само собою зрозуміло.
— В далеку дорогу збираєтеся? — пролунав за їхніми спинами незнайомий голос.
Козак і упир обернулися. Перед ними стояв гарно й багато вдягнений чорнявий чоловік.
— Мене звати Дідюн.
Андрій окинув незнайомця поглядом.
— А мені хоч би і Люципер, чоловіче!
Дідюн насурмачив брови.
— То так ти завжди, козаче, до незнайомців мовиш?
— А з якого це я дива маю тобі казати, куди збираюся? Га? — насупився й козак: незнайомець одразу справив на козака недобре враження.
— А в тобі щось є, козаче, — не звернувши уваги на далеко не привітний тон Андрія, мовив далі Дідюн. — Характерник?
Від такого нахабства Андрій аж остовпів. Мефодію це теж не сподобалося.
— Іди собі, чоловіче, від гріха подалі, — сказав він нахабі.
Але той вів далі, так наче й не чув Мефодія.
— І подорожні в тебе дивні, а надто вже цей чумак.
Дідюна врятувало те, що він був неозброєний. Андрій скипів.
— Ану котися звідси ковбасою! Бо зараз дам я тобі «подорожніх»!
Дідюн хижо вишкірився.
— Я дав би тобі гідну відповідь, — прошипів він, — але не бажаю зараз портки з тобою міряти. Скажу лише ось що: тримайся далі від Рудки, козацький чаклуне!
— Ах ти хробаче! — вибухнув Андрій, але Дідюн розвернувся і швидко пішов геть.
— От наволоч! — Андрій палав від злості. — Весь настрій зіпсував!
— Гей, козаче! — До козака підходив той циган, що продавав кобилу.
— Що тобі? — незадоволено буркнув Андрій.
— Недоброго ти ворога нажив собі, козаче! Ой недоброго!
— А йшов би ти краще до своєї кобили! — відмахнувся козак.
— А вона вже не моя! — знову вишкірився циган.
Андрій обернувся і побачив, що якийсь чоловік уже повів циганову кобилу.
— Ох і спритний! — мимоволі всміхнувшись, сказав цигану й одразу кивнув упиреві: — Гаразд, Мефодію, гайда швиденько по базару, і до своїх.
Скупившись, козак і упир попрямували до Удаю, де на них чекала решта друзів.
— Як думаєш, Сивий, — задумливо сказав Мефодій, коли вони з Андрієм звернули з уторованої колесами дороги на вузьку стежку, що вела до ріки, — хто то був?
— Думаю, якийсь місцевий чаклун, — відповів Андрій, — узрів я в ньому щось чорне і бридке.
Мефодій кивнув.
— І я відчув це. Тебе не турбує, що він так багато знає?