— У мене що, мапа є? — відповів Мурко. — Хто з нас водяник?
— Гаразд, підемо, де найбільша течія.
І човен зайшов у невеличку протоку. На ніс став Андрій з довгою жердиною в руках і став намацувати нею дно.
— До дна не дістати! — вигукнув він. — Глибоченько!
Очерети були височенними, навіть більшими, ніж на Низу у Великому Лузі. А протока ставала дедалі вужчою. Вітрило обвисло, вітер шумів десь над велетенськими очеретами. Нечисть і козак сіли на весла. Човен звернув. Тут вузенька протока розгалужувалася на дві ширші і не з такою сильною течією. Човен скерували у праву.
— Оце так, — трохи розгублено сказав Никодим, — справжній тобі лабіринт! Навіть на Низу я не бачив таких очеретів!
Протока потроху почала ширшати, і згодом човен вийшов на велику воду. Перевод був доволі широкою річкою, оточеною з усіх боків болотами, а подекуди над водою здіймалися невеличкі острівці.
Погань щиро налягала на весла, човен стрімко линув водами Переводу, минаючи острівці. Праворуч вже з’явилося гирло Рудки, а вдалині піднімалася до самого неба височенна біла стіна туману. До неї було верстов зо п’ять, а надворі вже вечоріло. Раптом вітер різко змінив напрям із попутнього на зустрічний; і здійнялися чималі хвилі.
— Ось воно, — прошепотів Мефодій.
— Щось мені не дуже хочеться пертися на ніч у той туман, — сказав Никодим і глянув на Андрія з надією, що той його підтримає. — Мало того, що він зачарований, так ще й поганню кишить! Мо’ до острівця пристанемо та переночуємо? Чи як?
— Мабуть, так і зробимо, береженого й Бог береже! — погодився козак.
Інші лише мовчки кивнули, і Никодим скерував човна до найближчого острівця.
Нечисть витягла човен на берег, розвела багаття і заходилася готувати вечерю. Щойно сонце зайшло за обрій і густі сутінки оповили довкілля, як зі сторони туману раптом долинуло моторошне виття і несамовите ревіння…
8
Пташка інстинктивно відчула небезпеку, і від того її мов заціпило.
— Чого ж ти мовчиш? — знову суворо спитала жінка. — Із ким ти тут розмовляла?
Пташка вирішила не казати всієї правди.
— Я почула дивний голос і пішла на нього, — відповіла дівчина.
— А чому на мене уваги не звернула?
— Перелякалася, — Пташка опустила очі.
Здалося, жінку влаштувала така відповідь.
— Недобре людям чути голос привида! Ти, мабуть, — Пташка?
Дівчина кивнула.
— Я володарка цієї діброви. Мене звати Вербичка.
Пташка з цікавістю подивилася на жінку.
— То ви — мавка?
— Так, — відповіла та.
— То ви теж можете чути привида? — спитала Пташка.
Жінка скривилася, так наче дівчина сказала їй щось неприємне.
— Так. І коли захочу, можу й побачити, варто лише зібратися з силами. Але навіщо? — жінка знову скривилася. — Я знала його ще за життя! Через нього загинула моя сестра — Берізка… Він проклятий! І заслуговує цього.
— А людина може його побачити, якщо збереться з силами? — пошепки спитала Пташка.
Мавка розсміялася.
— З якими силами? Людина нічого не може! Але ж ходімо звідси, мені неприємно бути тут…
Жінка пішла до стежки, Пташка рушила за нею.
— А от і неправда, — заперечила дівчина, — я знаю відьму Гапку і характерника Андрія! То вони таке можуть, що о-го-го!
— Жалюгідна тінь того, що можемо ми, — не обертаючись відповіла мавка.
Пташка не відповіла нічого, хоча її й образили слова мавки.
— А куди ми йдемо? — спитала вона трохи згодом.
— До річки. Маю дещо тебе запитати.
За деревами вже виднівся берег Переводу. Вербичка і Пташка вийшли на галявину і мавка опустилася на березову колоду.
— Сідай.
Пташка вмостилася поруч.
— Що ви хотіли мене запитати? — Пташка відчувала пильний погляд на собі і теж зиркнула на мавку.
Мавка так дивилася на Пташку, що тій здалося, ніби погляд мавки сягає самої душі.
— Як ти сюди потрапила? — нарешті спитала Вербичка.
Пильний і незмигний погляд мавки збентежив дівчину і вона опустила очі долу.
— Я не пам’ятаю, — тихо відповіла дівчина.
Мавка пирхнула.
— Такого не буває! Треба просто вміти згадати. Заплющ очі!
Пташка слухняно виконала наказ. Мавка торкнулася її чола. Одразу неначе блискавка спалахнула в голові дівчинки і вона побачила стару хату в Очеретянці. Усі в хаті спали. І Явтух, і Свирид, і баба Галя, й Степан та інші, а вона сама стояла серед хати з заплющеними очима. Тоді за якусь мить вона вихором вилетіла надвір і зупинилася на ґанку. Очі її все ще були заплющеними. Потім вона раптом почала обертатися, не роблячи при цьому жодного руху ногами, оберти щораз ставали швидшими й швидшими, і за якусь мить вона вже перетворилася на суцільний вихор. Але ось оберти пішли на спад, і вона зупинилася. Очі її розплющилися, а з них двома яскравими променями вдарило світло. Здавалося, що воно сягає краю самої безмежності… Пташка бачила далеку Рудку. Дівчина поволі почала підніматися в повітря, і раптом з шаленою швидкістю помчала за світлом своїх очей. І ось уже немає ні хати, ні Очеретянки, а є величезний дуб у Рудці! Неподалік від нього Пташка закриває очі і лягає в якесь кубельце…