Коли Пташка розтулила очі, то побачила вкрай здивоване обличчя Вербички.
— Оце так, — не ймучи віри промовила мавка.
Пташка була не менш здивована несподіваним спогадом.
— Як же це я так? — вголос подумала дівчина.
Мавка уважно дивилася на неї.
— Не «ти так», а «тебе так» …Тебе хтось спрямував… Хтось із наших… Мавка, мабуть, бо людина так не зможе.
Пташка не знала, що на це сказати. Мавка теж мовчала і стурбовано дивилася на дівчину.
— Гаразд, іди, — нарешті мовила вона, — мені треба подумати.
— До побачення, — проговорила Пташка, встала і в задумі поволі пішла до селища. Стільки вражень за один ранок не могли не приголомшити дівчину.
Вербичка довго дивилася вслід дівчинці, доки та не зникла у березовім гаю.
— Неймовірна схожість, — пролунав чийсь низький і хрипкий голос за спиною мавки і та різко обернулася.
Постать у чорній просторій накидці, схожа на примару, стояла поруч; ані обличчя, ані рук, ані ніг видно не було.
— Ти вважаєш це збігом? — спитала постать.
Вербичка відвела очі.
— А хіба може бути інакше? Це звичайне дівчисько!
Постать обійшла колоду і стала проти мавки.
— Убий її! Вона небезпечна! — прохрипіла вона.
Вербичка кинула на постать спопеляючий погляд.
— Навіщо? За нею вже йдуть. Вбивши її, ми наживемо собі неприємностей. Тобі, Марюко, аби лише вбивати! Годі вже, навбивалися…
— Дивись, Вербичко, не схиб! — злостиво проговорила Мара і, замиготівши, розчинилася в повітрі.
Вербичка встала і пішла до селища, хоча дуже не любила туди ходити.
«Марюка права, — думала мавка. — Схожість надзвичайна… Я побуду поруч до того, як за нею прийдуть.»
Раптом мавка зловісно посміхнулася і вже вголос додала:
— Якщо пройдуть туман!
А Пташка тим часом вже дісталася селища. Але йти їй туди зовсім не хотілося. Вона краще б залишилася у діброві, біля річки і поміркувала над тим, що трапилося. Вона не знала, казати Липню та Одарці про привида, чи ні. Хіба що Первосвіту?
Взагалі, люди і нечисть, що жили в Рудці, ставилися до неї дуже добре, але з якоюсь осторогою, вважали її справді дивною.
«Хто б уже казав, що я дивна! — інколи думала дівчина. — Кругом самі чаклуни та нечисть, а я, бачте, дивна!»
Хоча про себе вона відзначала, що в Рудці їй дуже подобається і почувається вона тут як удома.
Дівчина зайшла в селище і попрямувала до «верболозу» Липня.
Дід навчав Первосвіта магічних справ.
— Я не заважатиму? — спитала Пташка старого.
— Та ні, — відповів той, — сідай.
Первосвіт привітно всміхнувся дівчинці і якось по-змовницьки підморгнув.
— Отож, — продовжив науку Липень, — якщо поперек зводить від наговору, вощина почорніє… Що треба для зілля?
Первосвіт звів очі догори, щось пригадуючи, і розмірено, помірковано почав:
— Спіймати гадюку з двома хвостами і менший відрізати. Тричі прочитавши «Отче Наш», висушити над осиковим вогнем, розтовкти і змішати з висушеним, потовченим коренем живокосту, залити горілкою і настоювати три дні у дубовій посудині. Тоді поперек цим натирати.
— Де настоювати? — спитав дід.
— Краще десь на горищі, щоб сухо було і тепло, — відповів хлопець.
— Правильно. Молодець, — усміхнувся Липень і тут же звернувся до дівчини: — А де це ти була, Пташко?
Пташка знітилася.
— Та… у діброві.
Дід усміхатися перестав і насупив брови.
— Хоч привида не чула?
Пташка зітхнула.
— Та чула… Я там мавку стріла, Вербичку.
Дід насторожився.
— І що?
— Вона допомогла мені згадати, як я сюди потрапила.
— Ну, і як? — знову спитав дід.
Пташка переказала, що бачила.
Дід і Липень на якусь мить язики поковтали.