— А й сама не знаю, бабусю! — посміхнулася вона і швидко повернулася на стежку. — Мара якась! Далеко ще?
Баба вказала рукою.
— Та прийшли майже! Де річка звертає, там і живемо.
— А як село ваше зветься?
Стара посміхнулась.
— Село? Та то й не село… Так, верболози… Березова-Рудка зветься.
Невдовзі річка взяла круто вправо, і з’явилися ті «верболози». Пташка зупинилася, від подиву широко розплющивши очі. А дивуватися було чому. Високий берег річки був як на долоні. По ньому хаотично розкидані дивні «хати». Власне, це і справді були верболози.
Товсті і водночас гнучкі верби росли колами, утворюючи стіни «хат». Вони зрослися між собою і міцно сплелися вгорі, лише подекуди виднілися дивні віконця, а також дверні пройми, які закривалися зв’язаними з очерету дверима. Над «дахами», що за них слугували верхівки верб, трохи вбік відходили кам’яні димарі.
Пташка перевела здивований погляд на жінку.
— Це справжнє диво! Хто ви? Ви люди?
Жінка знову посміхнулася.
— У більшості — так. Згодом побачиш сама. Але нічого не бійся.
— А я і не боюся, — усміхнувшись, відповіла Пташка і попрямувала до дивних «хат».
А звідти почали виходити люди і з цікавістю розглядати дівчину. Були тут як зовсім старі, так і діти, і всі були в таких же білих одежах, як і баба Одарка. Загалом їх було десь із півсотні. До Пташки підійшли двоє: старенький сивий дідок і молодий русявий стрункий юнак.
— Познайомтеся, — сказала баба Одарка, вказавши на дівчину. — Це Пташка. А це мій дід Липень і онук Первосвіт.
Хлопець привітно всміхнувся дівчині, а дід здивовано крекнув.
— Добридень, — привіталася Пташка, вклонилася, і присутні закивали їй у відповідь головами.
— Одарко, звідки ця дівчина? — спитав нарешті дід.
— Знайшла в діброві біля Переводу. Каже, лягла спати десь під Черкасами, а прокинулася в нас…
— Дивина, та й годі! — почухавши потилицю, сказав дід.
— Яке гарне в тебе ім’я! — заговорив і юнак. — Хто так назвав тебе? Батько чи мати?
Пташка задумалась.
— Мабуть, батько… Його звати Мефодій, він… знахар…
Раптом з-за плеча діда визирнула баньката і волохата пика. Пташка сплеснула у долоні.
— Водяник!
Нечисть підійшла до дівчини і посміхнулася. Пташка зауважила, що і зростом, і статурою він був як дві краплі схожий на її давнього знайомого водяника Никодима.
— А як ти здогадалася, дівчино? — здивувався водяник.
— Та я вашого брата за версту чую, і один мій добрий знайомий Никодим — теж водяник!
— Микита, — вклонився водяник. — А не того, часом, Никодима, що на Січі обтирався?
Пташка здивовано звела брови.
— Атож! Того! А звідки ви це знаєте?
Водяник усміхнувся.
— Та світ чутками повниться. І якщо то той самий Никодим, тоді знахар Мефодій…
Водяник раптом затнувся.
— Як він може бути твоїм батьком?
Пташка розгубилася, легкий рум’янець вкрив її щоки, але, якусь мить подумавши, гаряче сказала:
— А от і може! Названим…
— А-а-а, — протягнув Микита, — тоді зрозуміло!
— Чого причепився до дитини!? — раптом гримнув на нього дід Липень. — Хіба в дідька лисого не байдуже, хто її батько?
Але водяник лише знизав плечима, мовляв, їй видніше.
— Він упир, — спокійно пояснила Пташка.
— Знахар — і упир? — здивувався дід.
— Так.
— Удень ходить?
— Так.
— Отже, опир, а не упир. А то ж різні речі! — тицьнув дід вказівним пальцем угору і тут-таки скинувся на оточуючих. — А ви чого позбиралися?! Дитини ніколи не бачили? Он як зашарілася!
Натовп швидко розійшовся. Кожен подався у своїх справах.
— Ну, а ми гайда до оселі нашої, — сказав далі дід. — Ти, Одарко, її знайшла, нам і розбиратися.
— Її шукати будуть! — гукнув Микита.
— Ясне діло, що будуть, — буркнув дід і звернувся до дівчини: — Як село твоє зветься? Пошлемо когось туди…
Пташка опустила голову.
— Очеретянка… хутір Дніпровий… От тільки чи є до кого ще послів відправляти… Мо’, й полягли всі…
Проте цікавість узяла гору, і Пташка, піднявши голову, почала розглядати дивне поселення. Липень, а за ним і Одарка з Первосвітом, рушили до одного з «верболозів». Пташка пішла слідом. Жодної вербової гілочки не було на «стінах-вербах» тих осель! Легенький вітерець погойдував їх віти, пестив зелене листя та щось тихо шепотів, і все вселяло в душу дівчини чарівливий спокій. Солодкувате повітря п’янило, і Пташка відчувала з кожним його подихом щось рідне, до болю рідне, але чомусь утрачене…