— Швидше я йому їх повиїдаю, — сказав Никодим і, цілком задоволений своїм дотепним жартом, гордо розлігся на піску.
Тим часом Мефодій не знаходив собі місця і ходив вздовж коси біля човна.
— Мо’, рушимо вже? — зупинившись спитав упир. — До Рудки звідси рукою подати… Чого його чекати?
Усі розуміли хвилювання упиря, і оскільки вже трохи одпочили, то посідали в човен, відштовхнулись від берега й попливли вздовж туманної стіни.
Дмухнув вітрець і погань підняла вітрила.
По цей бік туману береги Переводу були іншими: ані грузьких боліт, ані високих очеретів; самі ж береги були крутими і порослими густим березовим лісом. Деякі берези були просто велетенськими, поміж них виднілися неймовірних розмірів кремезні дуби, а попід берегами росли крислаті верби. І жодних ознак перебування тут людини!
Водяник дивився за борт на воду.
— Бачите, — вказав він рукою на каламутні, руді вихори у воді, — це Рудка, ми майже на місці.
— Березові гаї, яких світ не бачив, і річка Рудка, — задумливо проговорила Гапка. — То звідси й така гарна назва — Березова-Рудка?
— Так, — відповів Никодим.
— Пташка потрапила у неймовірно гарне місце, — сказав упир.
— Але як саме потрапила? — доречно зауважив Андрій, але Мефодій його не почув.
— Дивіться! — раптом вигукнув Никодим. — Під вербами!
Усі глянули туди, куди вказав водяник.
Під вербами, над самою водою, сиділи вродливі молоді жінки і розчісували коси. Побачивши човен, вони привітно замахали вербовими гілками.
— Берегині! — гукнув їм водяник і помахав рукою.
— Схоже, нас уже чекають, — сказав Андрій чомусь не дуже радісно.
Берегині пострибали у воду і незабаром виринули біля човна. Водяник одразу ж підтягнувася, розправив плечі, розгладив вуса, в його очах заграли бісики, а вуста розпливлися в солодкавій усмішці. Берегині у відповідь зайшлися дзвінким сміхом і заходилися пірнати, плескатися і грайливо кружляти круг човна.
Вони уже ввійшли у гирло Рудки, а берегині і далі супроводжували їх. Мефодій встав і почав тривожно вдивлятися в далечінь, де вже виднілася пристань Березової-Рудки. Люди на березі теж помітили човен, заметушилися і почали збігатися до причалу. Мефодій стояв і очей не зводив звідти, бо людей щораз більшало. Його друзі позирали то на пристань, то на нього. І ось тривога в очах упиря змінилася радістю, обличчя проясніло і упир заусміхався: наперед з юрби виступила невисока, струнка чорнява дівчинка, і Мефодій одразу впізнав її — так, це була Пташка, вона замахала рукою, і упир привітав її у відповідь.
Човен пристав до берега.
— Здоров був, Никодиме! — привітався водяник Микита, спускаючись до човна.
— І тобі дай Бог здоров’я, Микито, — усміхаючись, відповів Никодим і кинув Микиті мотузку, щоб той підхопив її і намотав на кілок.
Мефодій першим вискочив з човна на берег; назустріч йому вже бігла Пташка.
— Мефодію! — кричала дівчина, і по її обличчю бігли сльози.
Підбігши, дівчинка кинулася упиреві на шию, обняла і міцно-міцно поцілувала в щоку.
Упир не втримався і собі схлипнув.
— Пташко… Дівчинко моя… Як ти тут?
— Та добре, добре, — тихо відповіла дівчина, тулячись до грудей упиря.
Андрій, Гапка і інша нечисть теж вийшли на берег. До них підійшли Липень, Вербичка, Одарка і Первосвіт.
— Як добралися? — чемно запитав старий знахар.
— Та добре, — відповів Андрій.
— Навіть цікаво було! — мотнув гривою Коник.
Дід глипнув на заляпаний кров’ю човен.
— Та бачу, бачу, — сказав старий. — Дісталося, мабуть, добряче…
— Авжеж, та тільки не нам! — посміхнувшись, відповів Никодим.
— Ти, мабуть, Никодим, — сказав Липень, з цікавістю розглядаючи його, — водяник-запорожець…
Никодим ґречно вклонився і розгладив вуса.
— Пташка розповідала багато про вас, так що позаочі ми вас усіх знаємо. Мене ж звати Липень. Ось моя баба Одарка, це — Вербичка, мавка, володарка нашої діброви, а це — онук мій, Первосвіт.
Усі троє вклонилися прибульцям, Андрій, Гапка і біла нечисть відповіли їм.
— Ласкаво просимо до нашої оселі, — запросив Липень і рушив до своєї хижки.
Усі пішли слідом. Дід шкандибав, накульгуючи на ліву ногу, і потай розглядав Мурка та Нікеля. А ті, роззявивши роти, дивилися на дивні хати-верболози. Пташка йшла поруч з Мефодієм, тримаючи його за руку.
— Як ти сюди потрапила? — спитав її упир.
Пташка посміхнулася.
— Мабуть це краще розповість Вербичка, — відповіла дівчина, подивившись на мавку, яка йшла поруч, — бо я сама недоберу. Так, Вербичко?