Мавка зробила над собою зусилля і посміхнулася.
— Та розповім уже, хоча й сама не дуже розумію, як таке могло трапитися.
До мавки тим часом підійшов Мурко і зненацька торкнувся її руки. Вербичка з несподіванки смикнула руку і трохи відсахнулася.
— Чого ти? — здивовано спитала вона малюка.
— Силу маєш, — відповів Мурко.
— Звичайно, — відповіла Вербичка, — я ж мавка! А ти ельф?
— Ні, але їхній р-родич. Я Мур-р-рко.
— Так, Мурко, я знаю, — посміхнулась мавка.
І ось уся славна компанія підійшла до верболозу Липня.
— Заходьте, — запросив дід, і всі ввійшли до оселі, де стояв уже накритий стіл.
— Які дивні житла, — зауважила Гапка, — жодної мертвої гілки!
— Відобідаєте? — запитав Липень.
— А то ж як! — відповів Никодим, з задоволенням розглядаючи стіл. — Гріх відмовитися!
Обід був доволі гамірним. Липня дуже цікавило, як ся має нечисть у далеких землях, чи дружить між собою, чи знається з людьми, розпитував про це Нікеля та Мурка, ті охоче розповідали про все старому.
— А чаклуни, знахарі?
— Є, — відповідав гном, — але інквізиція нищить усіх підряд, чи то білі, чи чорні, різниці немає. А погань людей стороною обходить, зовсім не ті стосунки, що у вас.
Липень зиркнув на Вербичку.
— Та й у нас так не завжди було.
Мавка вочевидь була чимось невдоволена, не їла зовсім, лише попивала квас.
— Вербичко, то як усе-таки Пташка потрапила сюди? — спитав нарешті Мефодій, трохи посмілівши від березової настоянки.
Мавка задумливо глянула на упиря.
— Спосіб, за допомогою якого вона сюди прибула, дуже дивний, — відповіла Вербичка. — Так роблять тільки дуже могутні мавки. Вони можуть покликати когось і за мить перенести на велику відстань, що, мабуть, і сталося з Пташкою, але я не знаю зараз мавок, які володіють такою силою…
— Берізка, — зауважив Микита, облизуючи ложку, — володіла такою силою.
— Облиш це, — сказала як відрізала мавка.
Мефодій глянув на Вербичку з неприхованим подивом. Він не розумів причини такої різкої відмови, але продовжувати розмову не став, задовольнившись тим, що вже розказала мавка.
— Погостюєте у нас? — запитала баба Одарка.
— Та, може, — відповів Андрій, — день-другий, бо що нам тут робити?
— А от і є що! — сказала раптом Пташка.
Здивовані погляди втупилися в дівчинку.
— Я обіцяла декому допомогти!
— Кому ж це? — здивовано запитав Мефодій.
— Привиду.
Мавка рвучко підхопилася.
— Про що це ти, дівчино? — обурено вигукнула вона, кутики її губ нервово затремтіли.
Пташка затнулася.
— Там… на галявині… Я не все вам сказала. Я вас не бачила, тому що саме була в хаті…
Очі мавки округлилися і сповнилися неприхованої злості.
— Я розмовляла з тим чоловіком, — продовжила Пташка, — який багато років страждає…
— Як ти посміла… — процідила крізь зуби мавка. — Збрехала мені, негідне дівчисько! Мала людська погань!
Мефодій і собі схопився на ноги.
— Но-но! Жінко! Я не дозволю нікому так розмовляти з Пташкою!
Мавка повернулася до упиря і гнівно зиркнула на нього.
— Пекельний вилупку! — крикнула вона. — Я вб’ю тебе тут-таки.
Мавка різко змахнула рукою, і Мефодій відлетів до стіни, хоча її рука й не торкнулася упиря.
— Згинь! — крикнула вона і знову підняла руку, але в цю мить пронизливо закричала Пташка:
— Не смій чіпати Мефодія! — Дівчинка рвучко викинула вперед руки, наче відштовхуючи Вербичку, і…
До мавки було декілька кроків, і Пташка, звичайно, не могла до неї дотягтися, проте Вербичка несподівано скрикнула і відлетіла у протилежний від Мефодія бік, вдарившись головою об стіну. Всі завмерли, а мавка дико вирячилася на дівчину.
— Мавка… — прошепотіла вона, і в голосі її чувся непідробний страх. — Але цього не може бути!
Пташка якусь мить стояла непорушно, сама дивуючися з того, що відбулося, а потім повільно опустилася на лавку. Вербичка тим часом підвелася з долівки.
— Тримайся якнайдалі від діброви, — опанувавши себе, спокійно сказала вона і пильно глянула дівчині в очі. — А не послухаєшся, — знищу!
І мавка враз зникла, наче її й зовсім не було.
У хатині зависла німа тиша. Такий несподіваний поворот усіх неабияк приголомшив. Пташка й сама не розуміла, що сталося, і лише здивовано дивилася на свої руки.