— У! Хитруєш, козаче! Та, гадаю, вам сказати можна. На березі Рудки є таємний підземний хід, він проходить під Переводом і виходить назовні неподалік туману, але його охороняють лісовики. Хід доволі просторий, по ньому навіть віз з конем пройде, у!
Одразу за садом ріс осиковий гай. Швидко минувши і його, люди й нечисть вийшли на невелику галяву, порослу духмяними квітами, а за нею, кроків за сто, здіймалася висока стіна густого лісу-кругляка.
— Ось там і живе Борода, — вказав рукою Микита.
— А чого ви назвали його «навіженим»? — раптом запитала Пташка, яка досі весь час мовчала.
Відповів Повітрун.
— У! А хто ж він, як не навіжений? Обвішався весь якимись цяцьками, люльку турецьку без перестанку смалить, та ще й, бачте, грає «музику майбутнього»! І стверджує, що його не розуміють!
— Як це? — запитала Гапка.
Саме в цей момент компанія увійшла в ліс, і всі дійсно почули якусь дивну музику. Щось протяжно завило, а тоді загарчало. Звуки були ні на що не схожі і долинали з-за розкішних кущів бузини. Одразу за ними виднілась хатина лісовика, «зроблена» на той же манер, що й в усіх жителів Березової-Рудки, але зовсім невеличка. Сам же хазяїн сидів біля неї на колоді і тримав у руках дивний інструмент. Із першого погляду він нагадував іспанську гітару, яку бачили Мурко, Нікель і Мефодій, але за розміром набагато більшу. На інструменті було шість залізних струн, які вдарялися об срібну пластину, що знаходилася під ними, а до місця кріплення струн було прироблено якийсь важіль, і коли Борода тягнув за нього, інструмент нестерпно вив або гарчав!
Побачивши, що до нього наближаються чимала юрба, де незнайомців було більше, лісовик відклав інструмент убік і встав.
На зріст він був невисокий, трохи вищий за Жменьку. Мав гачкуватий ніс, русяві косми і трохи рудувату, рівненько підстрижену бороду. Одежа на лісовику була строката і різнокольорова. Лоб обперізував шкіряний пасок. Такі самі паски, але вузлуваті, було нав’язано на руках. Взутий він був у добротні шкіряні постоли.
— Мир вам, — привітався Борода.
— І тобі того ж, чоловіче, — відповів повітрун, а інші вклонилися.
Лісовик швидко окинув поглядом своїх гостей і зупинився на Пташці. Від здивування брови лісовика поповзли вгору. Звичайно, як і вся погань, Борода відчував собі подібних, а Пташка, яка й раніше дивним для себе чином відчувала нечисту братію і в якої зараз ці відчуття значно загострилися, побачила в цьому лісовикові, якщо не брати до уваги його зовнішність, щось дуже значуще, таке, що істотно відрізняло його від іншої погані.
— Молода мавка! — вигукнув лісовик. — Оце так! І як же вона схожа на Берізку!
— Я Пташка, — вклонилася дівчина, — а це мої друзі: Андрій, Гапка, Мефодій Коник, Нікель, Мурко… Інших ти, мабуть, знаєш?
Борода добродушно всміхнувся.
— Знаю. Здоров був, Никодиме! — лісовик підійшов до водяника і подав йому руку. — Як там Вітряк?
— Здоров, навіжений, — посміхнувся водяник і потис руку лісовику. — Та живий. От тільки поранений…
Усмішку як вітром здуло з обличчя Бороди.
— А то як це?
Але Никодим лише відмахнувся.
— Мабуть, уже оклигав! На ньому як на собаці!
— А дивну музику ти граєш чоловіче, — долучився до розмови Андрій, — нічого начебто, ось тільки… як би це сказати… Важкувата, ось! Не дивно, що тебе не розуміють.
Борода уважно подивився на Андрія.
— Хоч одна тямуща людина знайшлася, — зітхнув лісовик. — Та нічого, колись ще згадають Бороду з його «важкою музикою»! А ви, як я бачу, не просто так прийшли? Напівлюдина? — кивнув у бік Пташки лісовик.
Наперед виступив Мефодій.
— Так, — сказав він, — і ти, чоловіче, вже поясни нам, як таке бути мо…
— А тобі навіщо це, упирю з душею людини? — перебив його Борода. — Це я маю пояснити мавці, а вона вже, якщо захоче, сама повідає вам.
Мефодій насупився, але Никодим смикнув його за рукав.
— Не переч, — шепнув водяник, — такий уже він є…
Упир, зітхнувши, відступив.
— Іди-но сюди, Пташко, — поманив дівчину рукою Борода, і молода мавка пішла за лісовиком.
Борода відчинив двері свого верболозу, і Пташка увійшла досередини. Лісовик заліз слідом і зачинив за собою двері.
Хижка приємно вразила дівчину своєю простотою та охайністю.
Всередині було напрочуд чисто, уся долівка була встелена пахучим сіном. Одразу при вході, в кутку, на долівці було викладено солом’яну постіль, на якій лежало кільки вишитих подушок. Посеред хижки — невеличкий низенький столик, накритий білою лляною скатеркою, жодного тобі табурета чи лавиці біля столу не було, зате на ньому стояла, як сказав Повітрун, «турецька люлька», яка насправді була не що інше як кальян.