Дідюн поволі рушив за ягням, тримаючись на відстані семи-десяти кроків від нього. Чоловіки їхали слідом, тримаючись чаклуна.
Що ближче вони наближалися до туману, то гучніше і лютіше ставало ревіння невидимих істот.
На самій межі ягня на мить зупинилося, але в ту ж мить з туману вилетіли величезні лаписька і схопили жертву.
— Вйо! — крикнув чаклун і підняв руку.
Величезна яскрава куля болотяного вогника раптом спалахнула попереду Дідюна, вергнулася стрілою в туман, і чаклун кинувся за нею, зірвавшись одразу на галоп. Чоловіки рвонули за ним. Картина, яку освітила куля чаклуна, змусила чоловіків здригнутися! Якісь волохаті монстри шматували ягня і за якусь мить вони всі як по команді обернулися до вершників і кинулися їм навперейми. Чаклун різко дав убік, чоловіки за ним. Якась велетенська істота загородила шлях Дідюнові. Очиська її вилізли з орбіт, лапи з довжелезними пазурами злетіли догори, і чаклун знову кинувся вбік, але там на нього чекала інша потвора. Сама завбільшки з бичка, вона являла собою жахливу суміш людини і вовка. Тварюка присіла, готуючись до стрибка, але чаклун змахнув рукою, і ще одна куля вдарила прямо в ікласту пику потвори. Істота завила і стрибнула, але, засліплена яскравим світлом, пролетіла якраз між Дідюном і Карпом.
Чоловік від жаху заплющив очі і, низько пригнувшись до кінської гриви, вчепився в неї зубами. Думка, що потвора могла вибити його з сідла, сповнила серце Карпа невимовним жахом.
І саме в ту мить, коли Карпо з переляку мало не завив, туман раптом закінчився. Куля чаклуна згасла, і вершники стрілами вилетіли на доволі широку лісову галявину.
— За мною! — крикнув Дідюн, навіть не давши чоловікам оговтатися від страшного переляку, і спрямував свого коня в осиковий ліс, що виднівся попереду. Карпу з Мусієм нічого не лишалося, як слідувати за ним.
— Чи далеко ще? — тільки і запитав Мусій.
— Не розпускай нюні, хробаче, майже прибули!
Те, що вони побачили, дало зрозуміти чоловікам, що ціна, яку доведеться заплатити за химерне багатство, може виявитися занадто високою.
Вершники в’їхали в осиковий лісок і відчули, як на них війнуло свіжістю і прохолодою, що свідчило про те, що десь поблизу вода. Коли виїхали з осичняка, перед ними постала гора доволі високого кургану. Дідюн підняв руку, і вершники зупинилися.
— Ми на місці, — сказав він і зійшов.
Чоловіки теж спішилися, ноги їхні тремтіли і були як налиті свинцем.
— Беріть заступи і за діло. Я вкажу, де копати.
— Та що ж ти, чоловіче, з нами робиш! — перехрестився Мусій. — Це ж могила!
Чаклун гнівно насурмачив брови.
— Робіть що кажу, — грізно відрізав він і почав оглядати курган. — Так, саме з цього боку, — сказав Дідюн неголосно, наче говорив сам до себе. — Вперед!
Чоловіки неохоче рушили до кургану і, підійшовши, зупинилися. Дідюн залишився стояти на місці.
— Тут? — гукнув Карпо.
— Лівіше, — відповів чаклун.
Чоловіки поступилися вліво.
— Тута?
— Ні, трохи вище!
— То підійди і покажи! — нарешті не витримав Мусій.
Але Дідюн лише розреготався.
— Якби я міг підійти, то навіщо ви мені були б потрібні?! Жодна істота, яка володіє чарами, не може підійти до цього кургану!
І, на підтвердження своїх слів, чаклун ступив крок уперед, і земля круг його ноги одразу взялася вогнем. Чаклун відскочив назад, і вогонь зник.
— Бачите? Берізка знала свою справу… Рийте там, де ти стоїш, Карпе!
І чоловіки узялися за роботу, Земля була м’якою і діло просувалося доволі швидко.
Час ішов. Люди копали. Чаклун то нервово ходив туди-сюди, то стояв і незмигно дивився на курган, то знову ходив, і коли нарешті заступи, дзенькнувши, вдарились об щось тверде, він здригнувся і на якусь мить ніби заціпенів.
— Це камінь, — гукнув він по хвилі. — Він загороджує вхід. Його треба обкопати, обв’язати мотузками й за допомогою коней вийняти.
Знову закипіла робота. Минуло ще трохи часу, і камінь було повністю обкопано. Чоловіки обв’язали його і потягли кінці мотузок до коней. Дідюн допоміг їм прив’язати шворки до сідел.
— Вйо! — гукнув чаклун, і коні загарцювали на місці, намагаючись зрушити велику каменюку, але з першої спроби їм це не вдалося.
— Паскудні ішаки! — роздратовано вигукнув Дідюн і схопився за батіг. — Ви зрушите його! Зрушите!
Батіг засвистів, і коні жалісно заіржали.
— Давайте, ледацюги, — лютував Дідюн, і чоловіки, налякані люттю чаклуна, відійшли в сторону.