І ось нарешті камінь посунувся з місця і гулко скотився до підніжжя кургану, відкривши доволі широкий прохід. Дідюн на мить так і застиг з батогом у руці, та вже по хвилі, відкинувши його вбік, підбіг до своєї торби, витяг звідти лампу, запалив її і подав Карпові.
— Всередині — труна, — холодно сказав Дідюн. — Винесіть її з мавчиного кола!
Карпо взяв лампу і, увесь трусячись, пішов до кургану. Слідом за ним подався і Мусій.
Коли лампа Дідюна освітила вхід, Мусій і Карпо побачили, що від входу до низу ведуть сходи.
Чоловіки спустилися. Сходинок було всього десять. Вони опинилися в доволі просторій поховальній кімнаті, посеред якої стояла звичайна дубова домовина. Ніякого золота чи якихось інших коштовностей тут не було.
— Навіщо це все? — пошепки проказав Карпо, так наче мрець міг його почути. — Моторошно тута…
Мусій втер спітніле чоло.
— Не знаю, — відповів він також пошепки, — давай покінчимо з цим якнайшвидше!
Карпо лише кивнув.
— Бери спереду, а я ззаду!
Чоловіки підняли труну і пройшовши до виходу, почали підніматися сходами.
— Важка, — зауважив Карпо. — Мо’, там золото? Мо’, відкриємо?
— Тьху на твою дурну голову! — перелякано забубонів Мусій. — То справа Дідюна, хай йому грець! Нехай розрахується з нами і якнайшвидше виведе з цього триклятого місця, більше я нічого не хочу!
Чоловіки вийшли нагору і поставили труну на землю.
— Чого поставили її? — крикнув чаклун, і його явне незадоволення змусило здригнутися чоловіків.
— Дай дух перевести — важке, стерво, — відсапуючись, відповів Мусій.
— Гаразд, тільки недовго, — роздратовано буркнув Дідюн.
Чоловіки, віддихавшись, знову взялися за труну і пішли до межі мавчиного кола. І раптом вони відчули, як земля під їхніми ногами почала тремтіти і здригатися.
— Ідіть! Не зупиняйтеся! — закричав чаклун, і очі його, здавалося, от-от вилізуть на лоба від люті.
Чоловіки йшли, а земля вже гула і двигтіла під ними, і коли вони перетнули межу кола, здалося, ніби увесь Всесвіт разом здригнувся.
Чоловіки ще не встигли покласти домовину на землю, коли раптом здійнявся шаленої сили вітер і віко з тріском відкрилося і полетіло долу. Мусій і Карпо як по команді випустили домовину з рук, вона гепнула на землю і той, хто лежав у ній, різко піднявся…
— Мрець! — заволав Мусій і впав на коліна, закривши обличчя руками.
Поряд з ним упав і Карпо, хрестячись і нашіптуючи молитву.
Дідюн же стояв і з неприхованим захопленням дивився на повсталого з могили. Той підвівся, і повітря навколо нього спалахнуло яскравими язиками полум’я.
Зодягнений у просторий чорний балахон, повсталий був доволі високим і дужим чоловіком, обличчя його було трохи видовжене, облямоване густою багряно-рудою бородою; довге волосся такого ж вогняного кольору вільно спадало на плечі. Зіниці його очей були сліпучо-білими. Але він не був сліпим. Обвівши білим поглядом присутніх, повсталий зупинився на Дідюнові.
— Чаклун? — запитав він низьким, утробним голосом.
Дідюн низько вклонився.
— Мене звати Дідюн. З поверненням, Пралісе!
Демон перевів холодний погляд на двох чоловіків, що, зіщулившись і зібгавшись, стояли перед ним навколішках і всім тілом тремтіли, нагадуючи беззахисних зайців, яких зненацька заскочив хижак.
— Ви чекаєте на винагороду? — запитав він, але чоловіки мовчали; перелякані, вони були не в силі й слова вимовити.
— Підніміть ваші голови, — сказав демон, і Мусій та Карпо, як зачаровані, підвели голови.
Демон глянув людям в очі.
«Нічого, геть нічого не змінилося за час моєї відсутності… За якийсь гріш душу ладні чорту продати…»
— Буде вам винагорода, — сказав він, і тон його голосу був таким, що в чоловіків мурашки по спинах пробігли. — Буде. — І торкнувся руками облич Карпа і Мусія.
Дідюн дивився на все це як зачарований. Обличчя чоловіків потемніли, нижні щелепи виступили наперед, чоловіки страшно закричали і зірвали з себе одежу руками, на яких уже з’явилися міцні пазурі, а за мить двоє перевертнів, якими стали Карпо і Мусій, кинулися геть до лісу.
— А чого хочеш ти, чаклуне? — знову звернувся Праліс до Дідюна і той облизав пересохлі губи.
— Безсмертя!
Праліс опустив голову.
— Я проспав дві тисячі років… Берізка і справді знала свою справу! Але дух мій заточити вона не змогла. Я бачив все, що творилося на землі… Як вірна мені погань, діти мої, відступила від моїх заповітів. І пристала до людей. Я бачив диво, що сталося півтора тисячоліття тому… Люди, ваш гріх спокутувано! Але ж ні, ви завжди прагнули одного і боялися одного — смерті!