— Є! — голосно скрикнув Борода і кинувся до вітряка.
Всі побігли за ним. Забігши всередину, Пташка запалила велику кулю болотяного вогника і та освітила таку картину: догори дриґом над самісінькою долівкою звивався Вітряк, охоплений міцною потрійною петлею. Вона тримала руки домовика прив’язаними до тулуба трохи нижче плечей і коло зап’ястків, а також обкрутила його ноги. Вітряк шалено смикався і вив, неначе його різали живцем.
— Попався, голубе! — пробасив Бородавка.
Борода підбіг і вхопив Вітряка в обійми.
— Тримайте його! — загорлав він. — Цей вуж зараз вислизне, петлі його довго не втримають!
На допомогу підбігли Андрій і Мефодій, а ґном перерізав мотузку, яка тримала Вітрогона, підвішеного догори дриґом. Вітряк ще деякий час пручався, намагаючись вирватися, але все було марно і тоді він почав плюватись, намагаючись влучити Бороді в обличчя.
— Та схаменися ти! — вигукнув лісовик, облишив домовика і став витирати обличчя.
— Хр-хр… Тьху! — Вітряк влучив лісовикові прямо в підбите око.
— Цить, погань! Тебе чути аж на тому березі Рудки! Нічого тобі не станеться! — гаркнув Борода.
Вітряк на мить замовк, переводячи дух, і з ненавистю подивився на Бороду.
— Хр-р-р-р, тьху! — вітряк знову влучив Бороді в лице.
— У-у-у-у! — затягнув він, і цього разу ще голосніше.
Тут Борода не витримав і вліпив Вітрякові кулаком просто під ліве око.
— У-у… — затнувся млиновий і знову набрав повітря в легені, але лісовичок випередив його, зацідивши цього разу під праве.
Голова Вітряка обвисла.
— Вибач, брате, — проговорив лісовик, потираючи кулак, — але так треба. А тепер гайда до мене у верболіз!
Вітряка перенесли до оселі Бороди, де одразу залили зіллям, приготованим Гапкою і Мефодієм. Домовик прийшов до тями і знову почав плюватися навсібіч, та цього разу вже спльовуючи зілля.
Борода схопив його за нижню щелепу і розкрив рота.
— Ковтай, засранцю! — процідив крізь зуби лісовик, коли Андрій заливав зілля.
І, не зважаючи на спротив Вітряка, більшість зілля таки потрапила у шлунок.
— Як швидко має подіяти? — запитав Борода.
— Та майже відразу, — відповіла Гапка.
— Почекаємо, — сказав лісовик, усе ще тримаючи щелепи Вітряка.
Але нічого не відбулося. Вітряк і далі вороже зиркав на всіх, хоча вити більше не намагався. Зрештою, горілчана настоянка вдарила йому в голову, і він заснув у кутку, куди його поклали.
— Не розумію, — здивовано сказав упир, — мало ж подіяти! Мо’, чогось не вистачає?
— Будемо відпоювати, поки не подіє, — сказав Бородавка, — може на ранок візьме…
Але й на ранок не відбулося ніяких змін.
Гапка з Мефодієм знову заходилися робити настій, перевіряючи кількісне співвідношення трав. Вони не помилилися, зілля мало діяти, але щось було не так…
Вітряк прокинувся, завовтузився, засопів у своєму кутку. Борода налив у чарку зілля і підійшов до домовика.
— Одкрий ротяку, — гаркнув він.
Вітряк відкрив рота, випив зілля і відригнув.
З-за спини пролунав сміх Мурка.
— Чого ти? — здивувався Борода.
— Ти його похмелив, — відповів малюк.
Борода зітхнув і відставив чарку.
— Може, таки подіє?
Але не подіяло. До обіду лісовик споїв домовика начисто і той щось тихенько мугикав собі під носа.
Гапка з Мефодієм були у відчаї.
— Ну як? — запитав Нікель, повернувшися з полювання і кинувши на підлогу коло порога двох жирних селезнів.
— Ніяк… — розгублено відповіла жінка. — Ми нічого не розуміємо…
Весь цей час Пташка крутилася поруч, але Мефодій постійно відганяв її, та коли упир і жінка відійшли від столу, Пташка знов підступилася до зілля. Вона по-хазяйському насупила брови і взяла склянку.
— І чого ж тут не вистачає?.. Дуже дивно…
Вона понюхала настій, який віддавав чебрецем і горілкою.
— Е-ех… — зітхнула вона і хотіла вже було поставити склянку на стіл, аж раптом здивовано вигукнула:
— Гапко, Мефодію, дивіться!
Упир знехотя підійшов до дівчини.
— Що таке, Пташко?
— Зілля, воно стало блакитним.
Мефодій глянув на склянку і його брови поповзли вгору. Одразу підійшла і Гапка.
— Що ти зробила? — здивовано запитала вона.
— Та нічого такого… Я взяла склянку і сказала «чого ж тут не вистачає?..»
— І все? — здивувався упир.