— Ну… А ще сказала: «Е-ех…» — зітхнула вона і блакить у склянці стала ще більш синьою і насиченою.
— Ось знову! — вигукнула Пташка.
Бороду наче громом уразило.
— Дурень же я, дурень! — раптом скочив він. — Ну звичайно, — подих мавки! Дай мені зілля!
Пташка віддала йому склянку і Борода кинувся до Вітряка.
— Пий, поганцю!
Вітряк сьорбнув рідини і якось дивно смикнувся.
— Вітряку! — Борода уважно подивився домовику в очі.
Вітряк раптом ікнув і затягнув:
Лісовик вихопив з-за пояса ніж і швидко перерізав мотузки, якими був зв’язаний Вітряк.
— Що ж ти робиш! — закричав Бородавка, який теж ходив на лови і приніс зайця і саме зайшов до верболозу, повернувшись. — Втече чортяка!
— Не втече, він повернувся, це моя пісня!
Вітряк підвівся на ноги, його хитало і він гикав.
— Бра-а-ате — гик! — Бо-о-ородо — гик! — дай-но я тебе — гик! — обійму-у-у!
Борода розвів руки, щоб обхопити Вітряка, але той щосили заїхав йому під око й гепнувся на підлогу.
— Гик! Квити, шельмо — гик! — бородата! Я тобі — гик! — лише одне око підбив… А тепер і — гик! — і друге…
Але лісовик лише розреготався. Вітряк намагався підвестися.
— Відведи мене до вітру — гик! — Ледве терплю — гик! — У-у… Гик!
8
День був погожий і теплий. На березі Переводу, неподалік калинового гаю, у густих осокорах паслися двоє жеребців. У їхні густі білі гриви і хвости понаплутувалося повно реп’яхів, які купами то тут то там росли в гаю. Видно, перетинаючи гай, коні понабиралися тієї гидоти, та так, що спокійно дивитися на них було неможливо. Коні постійно трясли гривами і метляли хвостами. Раптом вони підняли голови і збуджено зафиркали. Якесь дивне шарудіння у кущах верболозу, що ріс при березі, стривожило їх, коні тихо заіржали і повернули голови в той бік.
Із кущів висунулася голова дивної істоти, з волоссям, схожим на їхні гриви. Істота роззирнулася навсібіч і підстрибом побігла до коней. На ногах її були копита.
— Г-м-м-м, бідні конячки! — співчутливо сказала вона. — Як же вас в оті кляті реп’яхи поперло! Але ж я допоможу…
Коні не зводили з істоти очей, а та підбігла до першого, огряднішого, жеребця, і потяглася до його гриви… Аж раптом той, що був стрункішим і стояв збоку, вишкірив зуби і, заіржавши, проговорив:
— Купився, бовдур! На те саме купився! Лови його Степане!
Коник, а то був не хто інший, як він, високо підстрибнув і перелякано заіржав.
Коні раптом зникли в мареві, а на їх місці з’явились Андрій і Бородавка, який міцно схопив конюшного за ногу. Цієї ж миті з гаю кулею вилетів Вітряк, тримаючи в руках склянку з зіллям.
— Мори його, у-у-у! — завив домовик.
Коник пручався і брикався, але козаки міцно тримали його і Вітряк влив у розкритий Андрієм рот Коника настій. Конюшного відразу відпустили. Той зірвався на ноги, але одразу присів, схопившись за голову.
— Ой-йой-ой! Дякую вам, друзі, — видихнув він і якось жалісно подивився на козаків і Вітряка.
— Ти теж відчував те, що й я, — швидше не запитав, а ствердив Вітряк.
— Так, — конюшний опустив гривасту голову, — я все розумів… Усе чудово пам’ятав… Але не міг нічого з собою вдіяти! В голові постійно лунав голос Праліса…
— «Так має бути, це природно, ти звикнеш…» — перебив його Вітряк.
— Саме так. Він пригнічував моє друге «я»… Він… Гм-м-м… Мерзенний покидьок.
Андрій почухав потилицю.
— Хотів би я знати, що це за таке «друге я» — ледь чутно проговорив він. — Ну та Бог з ним. Ходімо до Бороди. Нам ще потрібні Жменька та Никодим, і тоді — в гості до Праліса! Маю до нього кілька дуже цікавих запитань…
9
Борода з великим зусиллям пробирався густими хащами, що розкинулися на правому березі Переводу на багато верст з півдня на північ. Так далеко він заходив дуже рідко. Але знав, що наближається до своєї мети. Жменька мав бути близько, Борода відчував його. Лісовик знав, що той не відійде далеко від води і навряд чи наважиться самотужки перетнути межу туману, а рухатиметься у північному напрямку, бо саме звідти він і прийшов — з північного сходу. Борода також знав, що Жменька може бути небезпечним і тому він прихопив з собою важкий палаш, але мав надію, що ним не доведеться скористатися. А хащі довкола все густішали і густішали. Колюче гілля терену чіплялося і шматувало одяг. Подекуди тернові кущі були плетені-переплетені повзучим диким хмелем, і це ще більше ускладнювало пересування.