Уже почало сутеніти, і Борода зупинився, щоб огледітись і вибрати підходяще місце для ночівлі. Зненацька в кущах щось зашаруділо, і Борода почув:
— Ані руш!
Цей наказ примусив Бороду мимоволі підняти руки догори.
— Обернися!
Борода обернувся.
— Не думаю, що ти вмієш нею користуватися, — поволі проговорив Борода, кивком вказавши на шаблю, — я прийшов з миром.
Але Жменька, здавалося, не чув його.
— Чому ти полишив кругляк? Праліс звелів тобі бути в кругляку.
Борода криво всміхнувся.
— Ну і що в цьому страшного? Га? Лісовики завжди ходили один до одного в гості.
— Щось не пригадую, — набурмосившись, відповів Жменька.
— Ну, то у вас, муромських, так, а от у нас — по-іншому! До речі, а де Кулака?
Жменька опустив шаблю.
— Ти знаєш Кулаку? Де він?!
— А ти хіба не пам’ятаєш?
Жменька потер рукою чоло, він вочевидь силився щось пригадати.
— Ні… ні… не пам’ятаю…
— Поговоримо? Я гостинців приніс… По чарочці перехилимо…
Борода зробив крок до Жменьки, але той знову погрозливо підняв шаблю.
— Праліс казав, що ти полукровка, і я маю тебе стерегтися…
Борода знову посміхнувся і зняв з плеча торбу.
— Я такий же лісовик, як і ти. Просто вип’ємо, поговоримо…
Він поволі дістав з торби баклагу, дві чарки і шматок печеної оленини.
— Сідай!
Борода відстьобнув піхви з палашем і відкинув у бік, налив собі і Жменьці. Той підійшов і сів біля Бороди, але все ще тримав шаблю напоготові.
— А як отруїш? — запитав він.
Борода мовчки перехилив чарку.
— Хух! — видихнув він і глянув на Жменьку. — Тепер віриш?
Жменька взяв чарку і перехилив… Рука його здригнулася і чарка впала.
— Кулако, братику мій… — сказав Жменька і раптом розплакався.
— Цей вилупок примусив тебе забути рідного брата, — прошепотів Борода і налив ще по чарці, — а тепер, друже, пом’янемо світлу пам’ять Кулаки!
10
Там, де Перевод круто вертав на північ, упираючись у стіну туману, лівий берег його сходив на долину, порізану протоками і порослу густим очеретом і осокорами.
Мало хто насмілювався бродити тут, бо не одну душу поглинули тутешні трясовини! Течія у протоках була дуже повільною, і вони поросли ряскою і взялися жабуринням.
У долині тій, посеред протоки, здіймався невеличкий острівець з самотньою величезною вербою над водою.
Якщо іти човном по річці і добре придивитися до острівця, то можна було розгледіти на ньому чи то кубло, чи то якусь халабуду з очерету, поряд з якою курився димок багаття, а на гілках верби сушилися щуки, коропи та всяка інша риба. І дивно було б тому, хто побачив би це, з того, кому і навіщо вдарило в голову оселитися в цьому Богом забутому місці.
По обіді, як сонце вже добряче прогріло річкові очерети і звідти повилазили всі ропухи — від маленьких жабенят до здоровецьких жаб, — у кублі на острівці щось зашаруділо і звідти визирнула волохата пика водяника Никодима. Він, повівши носом, понюхав повітря і, як той ведмідь з барлогу, сопучи та покректуючи, вибрався зі свого сховку назовні.
Брудний, зодягнений у якесь лахміття, водяник мав не вельми привабливий вигляд. У косматій бороді та сковтуненому волоссі позаплутувалася ряска, листя та всяка гидота, а обличчя все була вимазане мулом.
Водяник потягнувся і не довго вагаючись шубовстнув у річку. Побовтавшись досхочу в річковій каламуті, поплававши то на череві, то на спині, він погріб до берега. Вийшов з води, підійшовши до верби, зірвав з гілки коропа і почав чистити його.
Коли водяник вже зібрався був смачно чи то поснідати, чи то пообідати, увагу його привернув човен, який прямував просто до острова.
Водяник приклав долоню до лоба, прикриваючись від сонця, і придивився до човна.
У човні сиділи Коник і Вітряк. Водяник посміхнувся, потер руки, встав і підійшов до берега. У човні також помітили його, і Вітряк замахав Никодимові вудкою.
Човен пристав до острівця.
— Яким вітром? — пробулькав водяник.
— Осьо, — відповів Вітряк, вказуючи на свою вудку, — рибалити приїхали! Здоров був, водянику!
Никодим кивнув головою.
— І ви не хворійте. А чого аж сюди поперло?
Коник і Вітряк вистрибнули на берег.
— Та ж Микита казав, гм-м-м, що тут і коропи кращі, і сом бере… — відповів Коник.