Мефодій випив усе до краплі.
За цим спостерігав зі своєї лавки Вітряк.
— У! Ну, що? — спитав домовик, лунко клацаючи зубами, — його все ще лихоманило.
— Та не знаю, — непевно сказав Мефодій і враз виронив з рук кухоль; очі його вмить зробилися скляними. — Взяло… — тільки й мовив він надтріснутим голосом, в якому, проте, відчувалося приємне здивування, і каменем гепнувся на вислану запашним сіном долівку.
Гапка кинулася надвір.
— Мурку! — гукнула вона. — Сюди! Мерщій!
Малюк усе зрозумів і швидко помчав до куреня. Слідом за ним побіг і Андрій.
— Можна? — спитав він Мурка, зупинившись на порозі й не наважуючись зайти до куреня.
Малюк кивнув і попрямував до Мефодія, який лежав на долівці й тільки сопів.
— Добр-р-ре, — промуркотів він і сів поряд з упирем.
Гапка з Андрієм вмостилися на лавці біля Вітряка.
А Мурко тим часом всівся поруч з упирем, взяв його за руку і заплющив очі. Посидівши отак хвильку-другу, Мурко почав розгойдуватися з боку в бік і раптом тихенько заспівав. Це була якась дивна, казкова пісня, дуже мелодійна, але жодного слова ані Гапка з Андрієм, ані Вітряк зрозуміти не могли. У Мурка був дуже приємний, високий голосок, і спів його заколисував.
Тим часом сіло сонце, і обличчя упиря змінилося. Риси трохи загострилися, з-під верхньої губи з’явилися ікла.
У курені горів каганець, його вогник зненацька затремтів, і все зробилося якимсь химерним і нереальним. Раптовий подих вітру невідомо звідки загасив вогник, але темно не стало…
Навколо Мурка з’явилося дивне блакитне сяйво, яке миттю оповило й упиря. Спів стих, і Мурко припинив розгойдуватися. У блакитному сяйві почали вимальовуватися дві постаті, обриси їх ставали дедалі чіткішими. Андрієві від побаченого аж дух перехопило, а Гапка ледь не скрикнула від здивування: це були Мурко і Мефодій, точніше, їхні відображення в якомусь іншому вимірі. Вони були легкі й прозорі, неначе зіткані з повітря, а марево під ними…
— Та це ж Дніпровий! — не стрималася Гапка. — Тільки якщо дивитися згори…
І справді, в дивному мареві можна було роздивитися долину Дніпрового. Річку і Дніпро, в який вона впадала, місток, садок, хати та курінь, у якому вони саме були.
Раптом це марево змінилося новим, цього разу це була Очеретянка. Але фігури Мурка та упиря залишалися нерухомими.
— Вони шукають її, — прошепотів козак.
Навіть Вітряк від подиву перестав цокотіти зубами.
Картини швидко змінювали одна одну. Якісь ліси, тоді степ, і знову якась річка й місто.
— Це Сула, — шепотів Андрій, — Лубни… Я пізнаю…
Далі знов непролазні хащі і знову річка.
— Пирятин, — продовжував Андрій, — а річка — то Удай.
І ось марево образів змінилося білим як молоко туманом. Дуже важко було щось розгледіти, і Гапка побачила, що Мурко, який сидів на долівці, дивно смикнувся, і ось нарешті туман зник. І знову річка, з дивною, рудуватою водою, на крутім березі якої ростуть велетенські берези… Марево знову змінилося, те саме місце, але вже ніч. Діброва, велетенський дуб, а під ним…
— Пташко! — раптом гукнув «астральний» Мефодій, а Мурко замахав дівчинці рукою.
— Мефодію, Мурку! — крикнула дівчина, але раптово з’явився білий туман, і все зникло.
А каганець знову дивним чином спалахнув.
— Оце то так… — тільки й видавив з себе приголомшений Вітряк. — невже це…
Гапка теж не зводила здивованого погляду з Мурка. Андрій був не менш вражений, хоча вже й бачив подібне, коли збирав характерників на битву під курганом.
Мурко розплющив очі й підвівся.
— Дуже дивно… — задумливо мовив він. — Ми знайшли її, ви бачили… Але я не р-р-розумію, як вона туди потр-р-рапила? По-пер-р-рше, це дуже далеко, а по-др-р-руге, там була якась пер-р-репона, і її дуже важко здолати, а звичайній людині — майже неможливо.
— Чари? — здивовано запитала Гапка.
— І дуже потужні, — відповів Мурко.
Раптом Мефодій застогнав уві сні і смикнувся.
— Оце так зілля, — мовив Андрій, дивлячись на сплячого упиря.
— Людину таке б убило, — сказала Гапка, встаючи з лавки. — Що ж, давайте вже відпочивати, я певна, що Мефодій завтра-таки рушить на пошуки Пташки, і я піду з ним.
— Я теж, — підвівшись, сказав Андрій.
Мурко подивився на упиря.
— І я.
Саме тієї миті до куреня зайшли Коник і Никодим.
— Куди це ви зібралися? — спитав водяник.
— На пошуки Пташки, — відповів Мурко.
— Тоді й ми з вами, еге, Конику?