Водяник кивнув.
— Правду казав Микита. А чого ж із вами не пішов? — Никодим підозріло глянув на гостей.
— У! Та він саме у Праліса… — ухильно відповів Вітряк, мнучи свою торбу.
— Ну, проходьте, коли приїхали, — запросив Никодим, — рибкою пригощу.
Вітряк і Коник послідували за водяником до його халабуди і всілися на колоди коло попелища, в якому ще тліли жарини вчорашнього багаття.
Никодим вказав їм на рибу.
— А візміть-но собі самі, га?
Вітряк встав, підійшов до верби і став вибирати собі рибину; Коник зробив те саме.
— А й ми не з порожніми руками, — вигукнув домовик, — у! Горілочки принесли!
Никодим огидливо скривився.
— Самі пийте ту людську гидоту!
Вітряка так і заціпило від несподіванки, а Коник з подиву заіржав.
— Г-м-м-м-м, чому ж це воно гидота!
— Бо все, що від людей — гидота, — відрізав Никодим.
Домовик і конюшний вмовкли. Вітряк угледів на вербі жирного, злегка підкопченого ляща і потягся до нього. Та тільки-но він смикнув за рибину, як щось клацнуло, з верби гепнулась велика каменюка, і Коник з Вітряком опинилися у сітці, яка підняла їх і зависла разом з ними над землею.
— Піймалися, зрадники! — зареготав водяник. — Ось я вас до Праліса і відведу!
— Гм-м-м! Чи ти здурів! — заволав Коник. — Які зрадники??
Никодим хижо посміхнувся і потер руки.
— Чули-чули вже про вас! Мавка-зрадниця вас розчаклувала, але нічого, вилікуємо!
Вітряк і Коник запручалися, забилися в сітці що було сил, та марно! Сітка була зроблена на совість, а ножі лишилися у човні.
Никодим на радощах почав витанцьовувати. Нечисть у сітці затихла, а Никодим не помітив, що між очеретів під водою рухається щось велике та чорне, аж раптом під берегом щось хлюпнуло і водяник різко обернувся. Біля самісінького берега з води на нього втупилася пика велетенського сома!
— Оце так! — захоплено прошепів Никодим. — Учіться, рибалки, зараз голіруч візьму!
І водяник, зігнувшись, порачкував до сома. Біля самісінької води він зібгався клубком і зненацька стрибнув на рибину.
— Є! — викугнув він, і… від несподіванки ледь не вдавився ряскою: замість сома на нього дивилася вусата пика Андрія, вимащена тванню та баговинням.
Водяник рвонув назад, але козак міцно тримав його.
— Гр-р-р-р! — загарчав Никодим і витяг Андрія на берег.
Характерник і водяник миттєво зчепилися, як два нацьковані один на одного хорти, і покотилися по землі.
— Степане! — загорлав Андрій. — Не втримаю!
Раптом дивне марево край очеретів розвіялося, здивований водяник на мить застиг і побачив човен, у якому були Мурко, Нікель, Бородавка, Гапка, Жменька, Борода, Мефодій і Пташка.
Лісовики веслували, що було духу, але зрозуміли, що можуть не встигнути. Якщо водяник вирветься, то тільки його й бачили!
Вітряк і Коник знову завовтузилися у своїй сітці.
— Зілля у нас! — закричав Вітряк.
Мурко вмить зметикував, як може допомогти, хутко пробрався на ніс човна, прицілився і пустив вогняну кулю просто в мотузку, яка тримала сіть. Мотузка обірвалась, нечисть гепнулася на землю і швидко вибралася з тенет.
— Я тримаю! — закричав Андрій. — Заливайте!
Никодим гарчав і пручався, як дикий звір! Коник схопив його за нижню щелепу і відкрив рота, а Вітряк почав заливати зілля. Водяник фиркнув і вивільнив одну руку, вчепившись у баклагу і намагаючись вирвати її з рук домовика.
— Пустіть! — загорлав він.
— Не пускайте! — Крикнув з човна Бородавка. — На нього не діє!
— Діє! — знову загорлопанив Никодим. — Пустіть, баклагу віддайте, супостати!
Вітряк віддав йому баклагу, і водяник присмоктався до горловини, гучно ковтаючи.
Андрій, Коник і Вітряк облишили водяника, підвелися й поставали навколо нього, відхекуючись, а той і далі лежав, жадібно сьорбаючи настій, аж поки не видудлив усю баклагу. За тим він устав і витер бороду.
— Ох, як же важко було без тебе, рідненька!
До берега саме пристав човен з людьми та рештою нечисті.
— Здоровенькі були! — пика водяника розплилася в широкій, щирій усмішці.
Першим з човна вискочив Бородавка, підійшов до водяника і обняв його.
— З поверненням, побратиме!..
11
Нарешті всі були разом!
Всі, крім водяника Микити, та вітрогона Повітруна — їх, на жаль, відшукати не вдалося.
Зараз вся славна компанія — і люди, і нечисть — розташувалась у покинутій оселі Липня, тобто на території Праліса, бо мала тверді наміри повернути діброву Вербички Пташці, тож, після повернення водяника до верболозу Бороди вирішили не вертатися.