— …гідний моєї смерті, — видихнув Праліс і випустив меча.
Марюки дико завили..
— Чому, — крикнув Андрій і висмикнув шаблю, — ти піддався? Ти знав, що я зреагую!
Переможений Праліс упав на землю, повалившись набік. Він мав тут же зникнути, але був демоном вищої касти, наділений неабиякою силою, тому не зник одразу.
— Це мій вибір, — прошепотів він, — мені… мені…
Андрій встромив шаблю в землю і провів рукою по спітнілому чолу.
— Тобі мало було померти! Ти хотів зникнути!
До приреченого підійшов Мефодій.
— Ти міг позбутися пекельних сил і спробувати спокутувати свій гріх…
Праліс закрив очі.
— Немає мені спокути… Є лише вічний тягар зради…
Рана Праліса спалахнула вогнем, і вже за мить демона не стало, а вся погань, окрім дружини Андрія, зайшлася кашлем. Із вуст Пралісових «дітей» повалив чорний дим. Вони падали, але швидко підіймалися. Чари Праліса розвіялися, погань усе пригадала, але це мало втішило її. Все, у що вона вірила, виявилося брехнею. Ті, хто раніше відчували свою зверхність над людьми, тепер розгублено дивилися одне на одного, намагаючись осягнути свою нову — стару сутність. Сутність, давно втрачену і загублену в віках, а тепер знову віднайдену й повернену. З нею треба було навчитись жити. Минуле кануло в безодню забуття разом з Пралісом і згадкою про нього.
Сонце сіло і березоворудчани, скинувши руки догори, запалили болотяні вогні. Одна з берегинь, посміхнувшись, і собі запалила вогник, слідом за нею сотні рук злетіло догори, і вогники погані приєдналися до людських. Марюки загарчали і поволі відступили в тінь, а Повітрун підійшов до Липня і обняв його.
— Ну, здоров був, Липню, — щиро всміхнувшись, сказав він. — Гадаю, нам є що відсвяткувати!
Дід і собі обняв вітрогона.
— Твоя правда, друже, є!
Та раптом вдалині, десь за Переводом, пролунав глухий вибух, схожий на удар грому. Він луною прокотився над Березовою-Рудкою, і все стихло, а з темряви жахливо завили марюки.
— Що це було? — здивовано запитав Андрій.
Вербичка і Пташка стурбовано прислухалися, і очі їх спалахнули, як ті болотяні вогні.
— Лихо! — крикнула Вербичка. — Туман упав! Праліс помер, чари Берізки стали непотрібними, і зараз осатаніла погань мчить сюди, щоб помститися нам за тисячолітні блукання у тумані. Готуйтеся до бою!
— Я вже чую їх, — тремтячим голосом проговорила Пташка, бо попри всю свою силу, вона лишалася лише «необкуреною димом чар» дівчиною.
Андрій вихопив шаблю і закрутив над головою.
— Вербичко, звідки їх чекати?
— Звідусіль! Їх у тумані незліченна кількість, звідусіль!
— Тоді колом ставайте, спина до спини! — скомандував козак.
І справді, за мить з усіх боків почулося виття і гарчання, воно швидко наближалося. Болотяні вогні освітлювали берег Рудки, де з хвилини на хвилину мала розпочатися жахлива драма. Відблиски вогнів зловісно вигравали на шаблях, палашах і топорах. Нечисть і люди стояли пліч-о-пліч, стояли тихо, прислухаючись до скаженого виття і жахливого гарчання, яке невпинно наближалося. З води вже чулося грізне гарчання анциболотів та верещання болотяних відьом. Озброєні сокирами та ятаганами, на них уже чекали водяники на чолі з Никодимом і Микитою. І ось болотяні відьми та анциболоти постали у смузі світла, вони йшли щільною стіною, вишкіривши жовті ікла. Озброєні гострими пазурами, лаписька відьом і клешні анциболотів потяглися до людей і погані. З боку лісу на світло виступили з мороку потворні фігури вурдалаків, перевертнів і хащунів. До них приєдналися і марюки. Чорна нечисть ринула одночасно і звідусіль. А від їхнього ревіння, гарчання, виття й верещання, здавалося, здригалася земля! Біла нечисть і люди підняли зброю, і острівець їхнього війська потонув у чорній хвилі наступаючих нелюдів.
— Ось тобі і кінець! — намагаючись перекричати гуркіт і рев бойовища, крикнув Андрій. — Ми не вистоїмо! Я стільки чорної нечисті за все життя не бачив!
Це була правда. На місце збитого «чорного» ставало десять нових, а судячи з того, як швидко згасали болотяні вогники над головами бійців, «білих» і людей ставало все менше й менше. Мурко бився поряд з мавками, запускаючи вогняні кулі з обох рук. З кожним змахом Никодимового топора якась відьма падала в корчах, а то й декілька відразу, так щільно вони йшли! Кілька лісовиків, завбільшки з покійного Кулаку, зійшлися у смертельному двобої з анциболотами.