Біла погань і люди билися запекло, намагаючись якнайдорожче продати свої життя, але падали одне за одним, як мухи…
— Як же Бер-р-різка загнала таку силу в туман? — прокричав Мурко до Вербички.
— Їх було менше! — відповіла мавка. — Розплодилися!
Малюк подивився на Пташку, страху в очах дівчини вже не було. Була лише холодна рішучість, притаманна справжній мавці.
— А якщо спр-р-робує Пташка? — знову прокричав він.
— Це неможливо. Їх дуже багато, і Пташку ще не ініціювали до кінця. Вона має вступити у володіння Дібровою Смутку, а для цього треба саме заступити межу Діброви. А як це зробити? Тут же не пробитися!
— Вар-р-рто спр-р-робувати. Сивий! — заволав Мурко, що було сили.
Козак пробився до малюка.
— Маємо слабку надію!
Мурко швидко пояснив козаку, що й до чого, і Андрій не вагаючись погодився.
— До Діброви! — голосно закричав козак. — Клином пробивайтеся до діброви! Там надія на порятунок!
Наказ швидко передавали з вуст в уста. Ніхто не став сперечатися, і військо березоворудчан почало витягуватися клином, вістря якого було спрямоване до діброви. Попереду йшли Вербичка і Пташка. З кожним змахом їхніх рук чорна нечисть розліталася, як солом’яні ляльки. Військо поволі рухалось до Діброви.
— Може, хай її перенесе Мефодій? — прокричав Коник.
— Упир поранений. Він і сам би радий, та ледве на ногах тримається. До того ж вона має зробити це сама.
Праве плече Мефодія справді було страшно поранене — розірване щелепами перевертня, і він ледве відбивався лівою рукою.
До Діброви Смутку вже було рукою подати, але оборонців ставало все менше й менше. Ще крок — і Пташка зайде за межу!.. Але шлях їй перетнули марюки.
— Маєм прорватися, дитино, — рішуче сказала Пташці Вербичка, — ще крок! Ну! На три, я буду поруч!
Мавки змахнули руками.
— Р-раз! — вигукнула Вербичка і марюки поточились назад, але встояли.
— Два!
Дві потвори відлетіли вбік.
— Три! Біжи, Пташко! Я поруч!
Дівчина кинулася до Діброви. Крок, ще крок… Але одна з марюк кинулася їй навперейми — вона витягнулася в карколомному стрибку, і пазурі її були спрямовані в горло дівчини… Пташка закричала, але в останню мить молоду мавку прикрила собою Вербичка, і гострі, як леза ятагана, пазурі увійшли їй під серце. На підмогу нагодився Андрій. Блиснула шабля — і кудлата голова потвори покотилася землею, а Пташка ступила у Діброву.
Падаючи, Марюка потягла за собою і Вербичку. Демон конвульсивно смикнувся і вивільнив пазурі з тіла мавки. Вербичка схопилася на ноги, навіть не завваживши, що по її сорочці струменить кров… Їй було байдуже до себе, цікавило лише одне — Пташка встигла!
І тут Вербичка похитнулась і, подивившись на свої груди, впала на коліна.
— Вітаю тебе! — напівзгаслим голосом крикнула вона Пташці, піднявши голову і глянувши на дівчину. — Ти — Володарка Діброви!
Невідомо чому, але обидва війська враз зупинилися. Всі були приголомшені відчуттям могутньої сили, яка раптом, неначе дикий вихор, вирвалася з діброви.
Пташка зринула в повітря. З її очей і рук вдарило яскраве, сліпуче світло, і його промені, мов гострі шпичаки, пронизували чорну нечисть і зганяли її докупи.
Відьми, марюки, анциболоти, перевертні, вурдалаки верещали, гарчали, намагалися чинити опір, пручалася і звивалася, але невідома сила зводила їх докупи і, піддаючись їй, вони рушили до Переводу. Пташка подумки відшукала недавню хижку Никодима, оточену з усіх боків тягучими трясовинами, і чорна нечисть, волаючи та завиваючи, стрімголов кинулася з високою берега в річку, за світлом мавчиних очей. Воно підхопило їх і всім скопом відкинуло у саме серце трясовин.
І стало тихо. Пташка опустилася і підбігла до Вербички. Мавка лежала на траві, Борода підтримував її голову, а Гапка намагалася перев’язати рану.
— Марно, — кволо відмахнулася Вербичка, — я помираю…
Обличчя її посіріло, погляд почав згасати.
— Тітонько! — Дівчина взяла мавку за руку. — Дякую вам! Ви ж мене врятували!..
Очі Пташки заблищали від сліз.
— А ти врятувала всіх, — кволо всміхнувшись, відповіла Вербичка, — от і відновлено справедливість, а втрачене знайдено… Вибач… То я не завадила Марюці вбити твого батька… і кров Берізки, я вже не маю сумніву, на її лапах… Вона знала все, а я, дурна… загнала дрібних марюк у болото! Втішила себе… Вибач…
Тіло Вербички раптом затремтіло, а очі чи то від жаху, чи від подиву широко розплющилися: вона бачила щось — невидиме нікому.