— Дивись, Пташко! — з останніх сил вигукнула вона. — Дивись: Василь і Берізка! Вони кличуть мене і кажуть, що все давно пробачили і забули!
Пташка зібралась з силами і побачила… Світло! Світло, в якому чітко вимальовувалися дві постаті: жіноча — з далеких снів дитинства, і чоловіча — з примарної хати на галявині. Вони усміхалися їй! Пташка відчула, як затремтіла рука Вербички і як мавка враз затихла. І тут-таки, поруч з двома фігурами, з’явилась третя. Пташка підвелася, по її обличчю покотилися сльози. Раптом усі три постаті спалахнули яскравим світлом і осяяли собою всю Діброву. Це вже бачили всі, спалах був миттєвим, але таким, що на мить аж очі засліпив.
— Усе, — прошепотів Микита, — прокляття спало. Немає більше привида діброви…
12
Новий ранок був сповнений і радості, і жалоби. Багато полягло як людей, так і нечисті. Берег Рудки ряснів білими сорочками, заляпаними кров’ю оборонців селища, а поряд з ними горами лежали трупи чорної нечисті, яку стягали до річки і скидали у воду.
Своїх же полеглих вцілілі вирішили поховати у спільній могилі і насипати курган. Під вечір похорон було скінчено. За селом виріс високий курган, а чорні трупи навіки зникли у глибоких і швидких водах річки.
Повітрун і Микита стояли поруч та дивилися кудись удалечінь. До них підійшов Липень.
— Я знаю, про що ви думаєте, — сказав він, — ми навчимося жити по-новому!
— Туман зник. У Березову-Рудку прийдуть інші люди…
— А може, це й на добре, — зітхнув Липень, — хай ідуть, аби тільки краси цієї не сплюндрували і берегли її, полюбивши всім серцем.
— У! Так воно і буде, Липню, — сказав Вітряк, який підійшов слідом за старим. — Але не скоро ще люди прийдуть сюди! Бо довго ще житиме дурна слава про зловісні тумани на болотах, а вони тут ой як часто бувають!
А нечисть Андрія збиралася в путь. Бо хоч і милими стали їм береги Рудки, але п’янке повітря Запорожжя було стократ миліше. Тільки Мефодій лишався з Пташкою.
— Чекайте в гості будь-якої миті! — цілуючись на прощання з Галкою, сказала Пташка, — адже я добре пам’ятаю, де Дніпровий.
— Шкода, — сумно мовила Гапка, поцілувавши в щоку Мефодія, — шкода, що втрачаємо такого славного знахаря…
Упир зітхнув і відвернувся.
— Кхе-кхе, — прокашлявся Бородавка і смикнув Гапку за спідницю, — а що скажеш на те, що я в Дніпровий перебиратися надумав? Га? Чи приймеш?
Обличчя жінки просяяло.
— Так, авжеж, але…
— Відвоював, — махнув рукою Бородавка. — Е-ех…
13
Човен Андрія відпливав усе далі й далі від пристані Березової-Рудки. Попереду — Перевод, Удай, Сула і Дніпро. Козак і його дружина не поспішали, йшли за течією і милувалися чудовими краєвидами, широкими розливами, мальовничими острівцями і неосяжною блакиттю небес, у якій тонуло усе лихе, яке трапилося з ними, і відчуття безмежної радості сповнювало їхні серця, бо не відали вони, що чекає їх далі.
Лишилася позаду Березова-Рудка з новою Володаркою Діброви — Пташкою! Незліченні полчища чорної нечисті, які безслідно зникли у грузьких трясовинах, витоптали чарівні квіти в її Діброві, але вона, без сумніву, насіє і зростить нові…
І, може, знайде, нарешті, спокій Мефодій на берегах Рудки, поряд з названою донькою своєю!
Нечисть і люди дивилися тепер по-іншому одне на одного і хто знає, мо’, й народиться колись у Березовій-Рудці маленька берегинька чи лісовичок…