— А то ж як!
— Холера ясна, — вилаявся невдоволений Вітряк.
— А ти, хлопче, лежи і не рипайся, — посміхнувся Коник.
— Та куди вже мені, — скрушно зітхнув домовик і відвернувся до стіни.
3
Ранок видався не надто привітним. Падав дрібний дощ, було сіро й вогко.
Мефодій справді прокинувся першим і відразу почав збиратися в дорогу.
І яким же був його подив, коли, вийшовши з куреня, він побачив Жменьку, Коника, Никодима, Нікеля та Мурка, всі як один уже були готовими рушати. Упир витріщився на них як баран на нові ворота.
— Ти як хочеш, упиряко, але ми з тобою, — сказав Никодим, взяв лантух, що стояв біля нього, і закинув за плече. — Ми всі любимо Пташку, еге, хлопці?
— Атож! — відповіла нечисть.
Із хати вийшли Гапка з Андрієм.
— І нас заждіть, — сказала Гапка і кинулася до річки — вмиватися. — Я швидко, та й рушаємо.
Мефодію нічого іншого не лишалося, окрім вдячно вклонитися друзям.
До Мефодія підійшов Андрій.
— Ми вирішили з тобою йти. Я знаю дорогу. До Пирятина, а там уже якось знайдемо!
— Дякую, братику, — відповів упир, зняв шапку й обняв Андрія.
Із віконця третьої хати показалося невдоволене обличчя баби Галі.
— До Пирятина! — скрикнула вона. — Світ за очі, і не поснідавши! Хай Бог милує!
Мефодій зробив рішучий жест рукою.
— Зберіть нам з собою, бабо Галю, — мене аж марудить, так тягне в дорогу.
Тим часом Андрій підійшов до нечисті.
— А скажіть-но мені, братіє, — сказав він, — чого це ви усім нечистим скопом з нами вирішили?
Никодим нахмурився.
— Мурко розповів нам, що він бачив, і нам здається… Ні, ми впевнені, що знаємо, куди потрапила Пташка!
— Ми здивовані, гм-м-м, — мотнув головою Коник.
— І стурбовані, — додав Жменька.
— До чого це ви ведете? — стривожився упир.
— Назва Березова-Рудка щось тобі говорить? — спитав його Никодим.
Упир насупив брови.
— Н-н-ні…
— А й не дивно, — посміхнувся Коник. — А ось Жменька, хоч і Муромський, а про Рудку чув. Еге ж? — конюшний запитально глянув на лісовика.
— Аякже! Хоча й не був там.
— Та що за Рудка така?! — крикнув, не витримавши, упир.
— Вітряк знає. Але зачекаймо, хай підійде Гапка, — спокійно відповів Никодим, — вона теж має знати, куди ми йдемо.
Гапка не забарилася.
— Гайда в курінь, до Вітряка, — скомандував Никодим.
І всі восьмеро зайшли до куреня.
Вітряк теж прокинувся. Його вже не лихоманило, і він напівсидів на своїй лежанці.
— У! Доброго ранку!
— Як ти, Вітряку? — спитала його Гапка.
— Краще. Прийшли про Рудку послухати? — посміхнувся домовик.
— Вітряк єдиний з нас, хто там був, хоча родом ми всі звідти, — зауважив Никодим.
Вітряк узяв кухоль, що стояв на долівці коло лавки, зачерпнув води з цебра, яке було тут же, і жадібно приклався до неї.
— Ух! Сушить, неначе тиждень пиячив! — видихнув він. — Із чого почати?
Никодим почухав потилицю.
— Ну, з самого початку давай.
Вітряк кивнув.
— Гаразд, слухайте. Розкажу я вам, звідки нечисть рід свій веде, адже, як мені відомо, ми аж ніяк не створіння Божі. Отож слухайте.
— Чи знаєте ви, що Сатана — найбільший у світі зрадник?
Усі мовчали, адже знали, що це так.
— Так-от, цей нечистий зрадив Бога і був скинутий з неба. Його підтримала ціла зграя подібних йому покидьків, які згодом теж зрадили Бога і стали демонами. Але відомо, що хто зрадив раз, зрадить і вдруге… Серед тих демонів було три брати, і звали їх Одін, Сет і Праліс. Вони збунтували проти Люципера і пішли від нього. Брати покинули пекло і оселилися на землі. Одіну дісталися Захід і Північ, Сету — Південь і Схід, а Пралісу — ті землі, де згодом оселилися древні слов’яни. І почали брати створювати нечисть. Наприклад, ельфи, ґноми, мурки, німфи — то діло рук Одіна, іфрити, ламії — Сета, а ось нашу братію створив Праліс.
— Гм, ніколи такого не чув, — сказав Андрій. — І де ж вони тепер, ті демони?
— Слухай, — повів далі Вітряк. — Сет прожив недовго. Створені ним іфрити і ламії були надто жорстокими і ненависними до всього живого. Вони не терпіли ніякої влади над собою і вбили Сета майже одразу після свого створення.
Одін прожив довше, але…
Вітряк глянув на Мурка, і той продовжив розповідь:
— Ельфи дізналися пр-р-ро якусь стр-р-рашну таємницю Одіна, р-р-розгнівалися і знищили його. Після того вони безслідно зникли.
— А Праліс? — спитала Гапка.