— Хто ж це зробив? — прошепотіла дівчина, і в її очах забриніли сльози.
— Скоріш за все, лісові марюки… Злісні істоти, але ми терпіли їх до того часу… Після смерті Берізки діброва перейшла до її сестри, Вербички, і та загнала марюк у болота, де вони і зараз поневіряються, якщо ще не повиздихали.
Пташка раптом зупинилася.
— Тихіше! Ви чули!? — вигукнула вона.
Микита і Первосвіт зупинилися.
— Що? — спитав хлопець.
— Хтось кличе нас он звідти! — дівчина вказала рукою у напрямку дрімучого лісу. — Ось знову! Чуєте, якийсь чоловік!
Ні водяник, ні Первосвіт не відповіли дівчинці, і вона обернулася до них. Жах, що непідробною гримасою так і застиг на обличчях Микити і хлопця, вразив її.
— Чого це ви? — спитала Пташка.
— Хутчіш ходімо звідси, — пошепки відповів водяник. — Лихо тим, хто чує голос привида.
— Але ж… — почала було Пташка.
— Швидше! — прошепотів Первосвіт якимсь не своїм голосом і смикнув дівчину за рукав.
Але це ніяк не вплинуло на Пташку. Вона лише знизала плечима і пішла слідом за хлопцем та водяником. На ходу вона ще раз обернулася, і до неї з глибини лісу знову долинули важкі, сповнені, як їй здалося, невимовного болю й страждань, зітхання…
5
На узбіччі шляху, що вів від Пирятина до Лубен, недоїжджаючи до самого Пирятина, де закінчуються ліси, порізані глибокими балками, і починається степ, стояла невеличка пузата корчма.
Надворі вже була глупа ніч, а вогник у віконці корчми горів і досі.
Чути було, як десь у стайні пофиркували коні, а в сажку сонно репетували стривожені чимось свині.
У самій же корчмі, скупо освітленій двома каганцями, окрім корчмаря, який куняв, сидячи на великій діжці, було ще троє чоловіків. Вони сиділи за столом, щедро заставленим наїдками і питвом.
Двоє з присутніх, з усього видно, були звичайні селяни — у сірих свитках, полотняних штанах і добряче намащених дьогтем чоботях; біля кожного лежала бараняча шапка.
А ось третій був людиною вочевидь не з бідних: у дорогій, яскраво вишитій сорочці, в шароварах із дорогого сукна і блискучих чорних постолах. Він сидів, спершись ліктями на стіл, і його карі недобрі очі якось хитро поблискували з-під густих брів.
— Кажеш, золото? — мовив один із селян і почухав потилицю. — Що скажеш, Карпо? — звернувся він до свого товариша.
— А що, Мусію, Дідюн діло каже, — мовив той. — От тільки… моторошна справа…
Той, кого звали Дідюном, відкинувся на спинку лавки.
— От уперті, — процідив він крізь зуби, знову недобре зблиснувши очима, — кажу вам: не тільки золота, всякого добра там повно. Матимете майже все. Лише розбийте камінь і розрийте курган!
Дідюн нервово затарабанив пальцями по столу. Селяни задумливо мовчали, опустивши голови. Нарешті Карпо, чоловік років сорока, рудий, мов лисиця, підвів голову.
— А тобі який з того зиск, чаклуне? Чому «майже все» віддаєш нам? Що лишиш собі? Га?
Дідюн зловісно посміхнувся.
— Знання. А вам, бовдурам, воно ні до чого.
Опецькуватий, бульбоносий Мусій завовтузився на лавці.
— Але ж то прокляте місце! — вигукнув він. — Ми такого про ті місця начулися, що чуб дибки стає!
Дідюн, глянувши на Мусія, мимоволі посміхнувся: той був лисий як бубон.
— Якого у тебе немає, — зауважив чаклун і гримнув кулаком по столу. — То як, погоджуєтеся, чи ні?! Бо знайду інших!
— Чорти тебе нарили, — буркнув Карпо і глянув на свого товариша. — Я згоден. А ти, Мусію?
Товстун, здавалося, вагався, та врешті-решт зважився і, махнувши рукою, сказав:
— А! Лихо б мене взяло, згоден!
Дідюн розсміявся, і від того сміху у селян аж мороз по шкірі пробіг.
— За три дні, як місяць уповні буде, під вечір тут вас чекаю. Тримайте! — Чаклун кинув на стіл туго набитий гаманець. — Купіть собі коней, заступи, взагалі що треба! Та глядіть, не пропийте!
Карпо швидко сховав гаманця.
— Та що ти! Щоб ми?! Ні-ні! — протягнув він.
— Дивіться мені! Не запізнюйтесь! — і гукнув до господаря корчми: — Корчмарю!
Заспаний корчмар підскочив, протер очі і здивовано закліпав ними на Дідюна, не розуміючи, як же це він заснув?
— Тримай!
Чаклун кинув корчмарю дві срібні монети, швидко вийшов надвір — і темний, непроглядний морок беззоряної ночі поглинув його.
Чи був Дідюн і справді чаклуном, не знав того ніхто. Але в тому, що володів він деякими таємними знаннями, впевнені були всі.
Років з десять тому оселився він поблизу Пирятина, на одному з порослих лозами островів Удаю. Найняв людей, які збудували йому добротний курінь, і щедро розплатився. По всьому видно було, що людина він не бідна, та ще й достобіса розумна!