Одного разу захворів був сотник пирятинський, а Дідюн уже й тут.
Підходить до дверей сотникового будинку, а там — сторожа. Хотіли хлопці дорогу йому заступити, а він:
— Я чув — зле сотнику.
І як глянув в очі вартовим, так ті й розступилися.
Словом, за два дні сотника на ноги поставив. Той хотів розплатитися, але де там! Не взяв Дідюн грошей, зате відтоді став із сотником запанібрата.
Потому не одного заможного міщанина Дідюн на ноги поставив, але до сіромані був байдужий…
Просили, щоб до міста перебрався, але вперся чаклун, на своєму став, і з острова не пішов.
А одного разу засидівся Дідюн у шинку, а як виходив, то троє напали на нього, бо ходили чутки, що набрав чаклун золота у нечистого і має його завжди вдосталь.
Але той тільки глянув на нападників, і ті розбіглися хто куди, а три дні по тому знайшли їх у яру біля річки мертвих, розпухлих і страшних, наче з місяць тут лежали. Ледве розпізнали.
От хто був той Дідюн, що залишив у корчмі Карпа і Мусія з важкими серцями і химерними мріями про золото…
6
Запряжені волами вози поволі просувалися чернігівським шляхом. Невеличка ланка чумаків із десяти підвод поверталася від Перекопу.
Шлях тягнувся вздовж болотистих берегів Супою, і ця ділянка була найважчою. Приблизно версти зо дві справжніми перепонами ставали трясовини, накриті лозовими гатями.
Вечір застав чумаків на болоті, хоча вони давно мали пройти це місце і розбити табір на відомому їм пагорбі.
— От стерво! — вилаявся молодий чумак, підійшовши до юного запорожця з довгим сивим оселедцем. — Ну кому це припекло гаті порозтягати?!
— Не кажи, — відповів козак, і був це не хто інший, як Андрій.
Козак стурбовано хмурився. Річ у тім, що біля Черкас невеличкий загін Андрія нагнав ланку чумаків, яка прямувала до Чернігова, а головою ланки виявився старий Андріїв друзяка і бойовий побратим — Степан Бородавка. Слово за слово, що та як, і зав’язалася бесіда. Та й вирішили заночувати в одній корчмі, а вранці розійтися кожний своїм шляхом.
І розійшлися б, якби не трапилося лихо.
Попереду цієї ланки йшла інша, і ось під ранок, коли чумаки вже мастили колеса своїх возів, а Андрій от-от мав рушити зі своєю ватагою до Пирятина, на двір корчми ступив знесилений чумак.
— Іване! — висунувся з-під воза голова ланки Панас Кривий. — Чого це ти вернувся?
Чумак знесилено опустився на перекинуте цебро.
— Ой, не питай, Панасе! Бо посивієш…
— А що трапилось, чоловіче? — підійшов до нього Андрій.
— Біс його, холеру, знає, — відповів чумак, — ніби на нашу ланку напали.
— Як це «ніби»? — здивувався Кривий.
— А так. Перед трясовинами Супою змащували ми колеса. Змастили і рушили далі. З годину десь проїхали, і захотілося мені закурити. Я до торби — гай-гай! Нема! Згадав, що там де вози мастили, забув я її. А в торбі гостинці жінці й дітям. «Ну, — кажу, — хлопці, я по торбою, а тоді нажену!» Ну й ушкварив я назад. Торбу знайшов, сів, перекурив, і гайда наздоганяти ланку! А як до трясовин доходити став, то вже й смерклося. Коли чую, як завиє щось, та так, що чуб дибки став, і одразу зчинився ґвалт і стрілянина… Я до своїх… А за лозами їх не видно було… І раптом стрілянина стихла… А в хащах як завиє щось, і зойк чийсь… Я на ноги і ходу! І ось я тут…
Серед чумаків повисла тиша.
— Отакої, — стурбовано мовив Андрій.
Гапка одразу зрозуміла, що Андрій піде з чумаками до трясовин. Із ним зголосилися іти Нікель, Никодим, Жменька і Коник.
Коли ланка підійшла до трясовин, побачене вразило всіх. Попереду були лише поламані та перекинуті вози і жодної живої душі. Козак і нечисть їхали верхи попереду ланки і, зупинившись, спішились.
До Андрія підійшов голова ланки.
— Сивий, що це в біса таке? Хто міг таке зробити? Якщо це таті, то навіщо вони отаке утворили?
Андрій і сам розумів, що це не злодії. Весь крам, який везли чумаки, був розкиданий навколо возів. А судячи з того, як були розламані підводи, ті, хто це зробив, мусили мати неабияку силу.
— Моторошно тут якось, — прошепотів молодий чумак, який їхав на першому возі, а Іван, що був з побитої ланки, зблід, як мрець.
Сонце остаточно сховалося за обрієм, і моментально зробилося так темно, що хоч в око стрель. Небо було затягнуте хмарами, навіть світло майже повного місяця не могло пробитися крізь них. Зловісна тиша запанувала на болоті.