— Їдеш? — запитав обережно.
Стась став гортати ноти.
— Всі їдемо.
— Ні, не всі!..
— Та… Тільки Стефан не їде… Розумієш, німці такий великий народ. Бетховен, Бах, Вагнер, хоч Вагнера я не люблю. Просто дивно, як вони можуть вбивати!..
— У Стефана туберкульоз знайшли…
— Не знаю, може, й справді. Та ти сідай!
— Я ненадовго. Слухай, Стасику, чому ти всім віриш?
— Я? — здивувався Стасик. — Тобі вірю, наприклад.
— А німцям віриш?
— Не знаю. Слухай, ти не знаєш часом, чому вони не дозволяють взяти з собою скрипку? Хоч це не так важливо. Розумієш, я можу тепер в думці зіграти будь-яку річ і сам щось придумати й теж зіграти. А скрипка хай буде дома: вона дорога, ще поламаю в поїзді. Приїду й так через рік-два. — Стась ніколи не був таким балакучим.
— Слухай, Стасю, всі їдуть чи ще хтось лишається?
— Всі! — безнадійно відмахнувся той. — І ти теж, не бійся. Я список бачив.
— Я? — похолов Адась.
— Ти що, досі не знав?! — раптом похопився Стасик.
— Та… — почервонів хлопець. — Я думав…
— Моя мама плаче, ходила до знайомої акушерки… Просто смішно, чим може зарадити тут акушерка. А мені що? Ми ще там революцію зробимо, як буде погано, — засміявся Стась.
— Я піду, — промимрив Адась. — Треба мамі сказати. Бувай!
— Бувай! — легко погодився той.
Хлопець провів Адася до дверей. Ретельно зачинив за ним двері і, притуливши чоло до стіни, гірко, по-дитячому заплакав.
Адась, не пам’ятаючись, побіг до комендатури. Це був єдиний спосіб щось дізнатися.
«Список… Усі їдуть. Стась такий спокійний… У примусовому порядку… Німеччина. Як вони мене можуть забрати, я ж одружений. Євка, мама… Що буде, що буде? Навіщо вони всі дурять, брешуть на кожному кроці?»
— Гальт! — крикнув поліцай і тицьнув дулом автомата йому в груди. — Ти куди, щеня?
— Пустіть! — відскочив убік Адась. — Я хочу взнати!
— Ану киш звідси, бо застрелю, пся крев! Список у шпиталі!
— В якому шпиталі?
— Геть від дверей, кажу. Всіх вас, більшовиків, повезуть до Німеччини.
Адась опустив руки і побрів вулицею. Всіх… Посадять в автомашину, а потім на поїзд. Кінець… Він спіткнувся об камінь і ледве не впав. Вже пройшов би госпіталь, коли б не білий прапор з червоним хрестом. У вестибюлі стирчали фікуси і смерділо ліками. На другому поверсі, як і тоді, стояв вартовий з автоматом.
Адась спустився вниз і сів собі на лавку.
— Що сталося? — запитала його Євка, тримаючи в руках грубий зошит.
Адась багатозначно посміхнувся:
— Нічого страшного…
Йому не хотілося й бачити її, але зараз тільки від неї можна було щось дізнатися.
— Нічого страшного, — повторив він, взявши до рук її зошита. — Прийшов просто подивитися.
— Віддай, — занепокоїлась Євка. — Це історія хвороби. А… ти справді до мене прийшов чи щось трапилось?
— Яке твоє діло?! — обурився Адась. — Лікуй своїх фріців, заспокойся. Я вже тобі не заважатиму. Можеш іти знову до рідної матері! Мене в Німеччину забирають.
Євка випустила з рук історію хвороби і перелякано витріщилася на нього.
«Дурепа, ще й прикидається», — відзначив Адась.
— Як то їдеш? Чому? А я…
— Їду, бо всі їдуть.
— Ти сам захотів? — одразу заспокоїлася Єва і поправила свій ідіотський халат.
— Ні, тебе жаль!
— Звідки ти взяв? — десь здалеку обізвалась дівчина. — Я ще сьогодні список дивилася. Ти не їдеш. Мама твоя найшла довідку від ксьондза.
— Що? — підняв на неї очі Адась.
— Нікуди ти не їдеш. Тебе немає в списках. Ясно?
— Ясно! — підхопився Адась. — Бувай! Ти коли прийдеш?
— Ввечері, як завжди…
— Приходь, приходь! — випалив він і побіг до виходу.
Євка полегшено зітхнула й усміхнулася сама до себе.
Чи не простіше було б Адасю кудись поїхати? Євка чекала б на нього. Він повертається хворий, знесилений, і вона доглядає за ним. Війна стерла б усі непорозуміння, сором…
Вони ще далеко від першого поцілунку. Хлопчик із скрипкою — ось хто мав залишитися тут. Він добре знає, що жде його в країні Бетховена, Вагнера.
Він знає, а Єва і Адась ні. Вони надто замкнені у собі й егоїстичні. Коли завтра закінчиться війна, вони все одно не знатимуть, що їм робити. І ніхто їм цього не скаже, бо вони ще не навчились вірити. А вчитись дуже важко, коли не вмієш ні любити, ні ненавидіти.
Одного разу, кількома днями пізніше, Євка мучила рояль, Адась лежав у себе в кімнаті і здригався від кожного її удару по клавішах. Мама тимчасом сиділа з пані Стефою у дворі на лавці.