— Пся крев, яка амбіція у цього плебея! — аж зашкварчав Вадик, ніби й справді був аристократом за походженням.
— Ідіот нещасний! — вщипнула Данила дружина. — Що ти верзеш?!
Боб посміхнувся.
— Спасибі, Данику! Просто, по-хлопськи, але гарно!..
— Браво! — закричав Юра. — Дай я з тобою, Данику, вип’ю за єдність інтелігенції, до котрої не можу себе зачислити, бо мене вигнали з другого курсу інституту!
Коли все було випите і декому з гостей забаглося додому, Іра потягнула чоловіка, не давши йому як слід попрощатись з новими друзями. На Данилове щастя, до них причепився добряче уже п’яний Юра і попросив підвезти. Юра сидів у куточку тихо-мирно і не дав розгорітися сварці між подружжям. Здається, навіть задрімав. Данило спинився коло дому. Іра вийшла, хряпнувши дверцятами.
— Я поїду до мами. Малого заберу… — сказав він, але жінка, видно, не почула. Він зітхнув і обернувся до Юри: — Тебе куди відвезти?
— Мені все одно, — пробурмотів той і влігся вздовж сидіння.
— Де ти живеш?
— Не знаю.
Після такого філософського діалогу Даник вирішив дати Юрі спокій і через деякий час, поглинутий дорогою, забув про нього. До дачі було десь близько десяти кілометрів полем і лісом.
В будинку світилось синім світлом одне вікно. Дивилися телевізор. Синок повернув кучеряву голівку до дверей і, верескнувши, повис на шиї батька:
— Татку!
— Данику, що сталося? — занепокоїлась мати, спускаючи важкі опухлі ноги на підлогу.
— Малого хочу забрати. Скучив…
— Може, не бери його. Пізно вже. Переночуй тут…
Тепер лише Даник згадав, що у нього в машині спить п’яненький Юра, і кусень застряв йому в горлі.
Данило заспішив. Згріб Віталика, поцілував матір і вискочив надвір. Юра міг сп’яну завести машину і накоїти біди. Той, правда, прокинувся, але поводив себе спокійно.
Сів, спершись ліктями на переднє сидіння:
—. Ех, ну чого мені так вити хочеться! Так неінтелігентно хочеться вити. Слухай, малий, ти не будеш боятися, як я завию по-вовчому?
— А чому тобі хочеться вити?
— Нудно… Свинячі морди навколо. Хрум-хрум, плям-плям — і зжерли.
Деякий час вони їхали мовчки. Малий зачаровано вдивлявся в темряву. Раптом у світлі фар заметушилася тінь.
— Заєць! — закричав Данило.
— Зайчик? — підстрибнув хлопчик. — Де зайчик?
— Давай газу, Даник! — відчайдушно виборкався з дрімоти Юра. — Заєць убік не стрибне! Ти його осліпив!
Заєць (Данилові він здавався товстим і великим) мчав, прищуливши довгі вуха.
— Не втечеш! — спалахнув у Данилових очах мисливський азарт, і він дав найбільшу швидкість.
Машина заревіла. Ззаду підганяв його Юра. В лементі зовсім не було чутно дитячого голосу. Данило з розгону поїхав на зайця і раптом різко загальмував. Він і Юра вискочили з машини. Весь передок її був забризканий кров’ю. Трохи крові пролилось на асфальт. Під машиною заєць видавався геть миршавим. Схилившись над впольованим зайцем, обидва чоловіки важко дихали. Треба було якось витягнути його з-під колеса.
Хлопчик тремтів. Він боявся залишатись в машині і боявся вийти з неї. Нарешті відважився, тихенько зліз із сидіння. Було дуже темно. Тато і той чужий дядько сиділи навпочіпки. Хлопчик ступив до них крок, але раптом змахнув руками і ледь не впав, послизнувшись у крові…
1980–1981 pp.
