В Адася страшенно боліли голова і ноги. Він тепер уже працював. Це було його обов’язком щодо «великої Німеччини».
Він сто разів збирався встати і погримати кулаком в стіну, але не мав сили. Хоча б заснути. Та дідька лисого тут заснеш! Адась з огидою подивився на томик Плутарха і, відвернувшись до стіни, уявив собі, як входить до вітальні, зачиняє за собою двері й недбало каже: «Давай я!» Євка сідає на канапу і слухає, забувши про все на світі. Він грає «Місячну сонату» від початку до кінця. Затим обертається й бачить, як вона, уткнувшись лицем в коліна, гірко плаче. «Дурненька, ну чого ти?» — обнімає її Адась, але вона плаче ще гірше, тепер уже в нього на грудях. Коли раптом чує:
— Адасю, ходи зі мною! Я ж бачу, що ти не спиш!
Адась важко зітхає, але встає і йде за мамою, бо в неї поганий настрій. Після тої розмови мама досі обходила його стороною. Правда, з Євкою вона теж щось не дуже…
Мама бере його за лікоть і веде надвір… Євка стоїть, притиснувшись до одвірка, червона як рак. Її матуся широко розставила товсті ноги і щось розлючено шипить.
— Ну, що ще?
— Нічого, синку, нічого, — ласкаво посміхається теща і вже до Єви: — Та колись за таке чоловік убив би жінку, як собаку, і ніхто й слова не сказав би! Звідки ж то така напасть на мою голову? Безстидниця! Вигодувала на свою біду, випестила…
Євка тільки зрідка блимала на маму і мовчки кусала губи.
— Чого ти стоїш? Йди, йди! — шарпнула її мати. — Йди. Тобі, певно, чоловік дозволяє до кавалерів бігати!
— Робіть, як знаєте! — визвірився Адась. — Дайте мені спокій! І не кричіть тут…
— Файного чоловіка маєш, доню! — не вгавала стара. — Жінка на поріг, а він або ніс в книжку, або за хату ховається. Що, вам по п’ять років?
— Пані свахо, та вони ще діти! — сказала і схопилася за серце мама. — Чи вони розуміють, як треба жити? Євочка хороша дівчина, добра…
— Хороша! А що про неї люди говорять? За курву мою дитину мають? Бо, прецінь, у німців служить. Що, я її туди посилала, чи мене, чи її питали? А тепер через того фріца люди зі світу зженуть! — Адась глянув на Єву, і в неї затремтіло підборіддя. От-от заплаче…
— Я піду, — знизав він плечима.
— Слухай, — ледь ворухнула губами Євка. — То поранений. Я його лікувала, ну, от він… і зайшов попрощатись…
Очі в неї стали якісь ніби собачі, круглі, благальні.
— Роби, як знаєш. Хто я тобі?
— Я побігла. Я зараз. Ти тільки нічого поганого не думай! Він не фашист… — «Що, вона його любить?» Адась хотів розреготатись. Нарешті він її розкусив. Євка зблиснула очима і побігла до хвіртки в кінець саду.
— Ти куди? — закричала з жахом пані Стефа. — Ану марш спати!
— Я їй дозволив! — заявив Адась. — Я ж її чоловік…
Це був той самий Ганс, який казав, що мама радітиме за нього, коли дізнається, де він опинився, його вже скоро мали виписувати, і, випадково зустрічаючись з ним, Єва завважувала його незмінний розгублений погляд.
— Навіщо було мене лякати! — сказала вона по-німецьки, підходячи до постаті в темному мундирі з милицею в руках.
— Єва, не гнівайтесь, будь ласка, що не попередив. Але я не міг вас знайти в госпіталі.
— Ну, то й що? — знизала плечима Євка.
— Справа в тому, що мене через два тижні відправляють на фронт.
— А ви знаєте, що тепер було? Мене мама трохи не вбила, коли почула, що ви прийшли.
— Ви хочете цим сказати, ніби німецький солдат може скомпрометувати українську дівчину? Так?
— Може, й так, — зухвало відповіла Євка і подумала: «Посмів би ти мене зачепити». Проте їй здалося, що вона несправедлива до цього німця, і додала вже м’якше: — Яке мені діло до війни! Я її просто ненавиджу!
— Війна… — простягнув Ганс руку в кишеню, і в темряві спалахнув вогник цигарки. — Ти знаєш, дівчинко, як страшно перед боєм? Ще перед тим, як нам видадуть по сто п’ятдесят грамів шнапсу? Коли я переживу цю війну, то питиму день і ніч. І все одно уві сні здаватиметься, що мене розриває на шматки снарядом.
Євка зніяковіло зітхнула:
— Я все розумію… Мені вже треба йти… Он, чуєте, кличуть?
— Єво, — Ганс наблизився впритул, і вона відчула запах вина. — Я тебе дуже прошу зустрітися зі мною ще раз. Шістнадцятого числа я поїду, це найімовірніше. Прийди, куди тобі зручніше. На п’ять хвилин. На хвилинку. Я дуже самотній…
— Приходьте на річку о шостій годині. П’ятнадцятого…