— Господи, яка я страшна! — скривилась Євка. — Піду зараз спати. Ну його!
Вона чомусь гадала, що в такий день мала б найвродливішою бути.
Найкраще й найдавніше в людях тієї пори є те, що вони зовсім не раби речей. Невибагливі до абсурду. У них свій світ, повний віри в майбутнє. В книгах та фільмах вони трохи смішні, незграбні, надовго захоплюються однією ідеєю, наївні.
Адась і Євка не знають, що таке світло, музика, сучасні ритми, котрі то зближують молодих людей, то прокладають між ними розпачливу прірву відчуженості. Їм невідомі вечірки з вином і сигаретами серед запалених свічок, вся ця дешева бутафорія заради моди чи заради показного інтелектуалізму. Вони довго й важко йдуть назустріч одне одному, не сподіваючись на випадок, котрий або змішає їхні почуття з багном, або дасть зрозуміти майже все…
Єва встала дуже пізно. Зірвалася з ліжка і побігла на кухню. Адась сидів коло плити та гриз окраєць сухого хліба.
— Ой! — скрикнула вона перелякано і почервоніла, згадавши вчорашній вечір.
Адась проковтнув хліб і заявив:
— Я не піду більше на роботу. І ти теж. Ключ у мене, я позачиняв усі двері.
— Та я й через вікно можу! — засміялась Євка.
— Попробуй тільки!
Вона весело побігла до вікна і почала торсати раму. Адась вхопив її за плечі й посадив на стіл.
— Чого тобі смішно? — ображено запитав він. — На роботу не підемо. Досить з нас. Подумай лише, ми просто нікого не пустимо. Нас немає вдома.
— А для німців?
— І для них.
Він відгорнув рукою пасмо волосся з її щоки і поцілував.
— І завтра, і завжди… — почула Єва його бурмотання.
Вона повільно обхопила руками Адасеву шию і зітхнула, дивлячись кудись убік.
— От і добре. А я думала…
— Що?
— Твоя мама буде дуже сердитись?
— Мама не приїде. Певно, довго. Та у селі тиф…
Євка аж відсахнулась:
— Як же ти можеш? Це ж твоя мама!
Вона зіскочила з стола, але Адась не пустив її далі. Схопив за лікоть, повернув до себе лицем, та, побачивши перелякані Євчині очі, опам’ятався і, виразно вимовляючи слова, сказав:
— Якщо ти підеш, я теж піду і більше не вернусь і ніколи тобі цього не прощу.
— Боже, ми, напевно, робимо дуже погано, — мовила вона тихо, — але мені так добре з тобою…
— Мені теж добре, дуже добре…
Адась ніби й не говорив їй цього. Стояв чужий і спокійний.
«Ми тепер мусимо бути разом аж до смерті».
— А пам’ятаєш, як ти мене побив? — сумно посміхнулась Євка.
— Сам не знаю, що на мене тоді найшло. Я хотів собі відрубати пальця, щоб не відправили в Німеччину.
— Тебе й без пальця взяли б. Але ти все одно повернувся б?
— Само собою, — погодився Адась. — Швидше б війна закінчилась. Кудись поїдемо. Далеко, далеко…
— Далеко-далеко. А потім повернемось, правда?
— Може, й повернемось. Тут теж добре. Мені деколи здається, що тут зовсім непогано.
— Ми такі дурні! — засміялась Єва. — Такі дурні!
— Та, — відмахнувся Адась. — Не будемо про це говорити.
Справді, не будемо про це говорити. Вони ж все розуміють і можуть все зробити. Коли люди надто різні, їх спочатку тягне одне до одного, а потім відштовхує.
Ніщо не заважає їхній любові. Хай на короткий час вони опинились удвох. І нікому до них немає діла. Чи могли б Адась і Євка бажати собі більшого щастя? Невидимі сльози стоять в їхніх очах. Але не будемо про це говорити. Війна є війна.
Адась ходив за Євою по п’ятах. Що б вона не робила — готувала їсти чи прибирала, — він всюди намагався спіймати випадково дотик її рук, одягу, не міг залишитись без неї бодай на хвилину. Адась весь час боявся, що їй це набридне і вона його прожене.
Єві ставало деколи смішно, але вона, по суті, відчувала те ж саме. Йому не подобався її сміх, через те посміхалась лише очима.
Адась без кінця відривав її від роботи, і вони цілувались посеред кухні чи в коридорі.
Євка не хотіла залишатися без діла. Їй здавалось, що, коли стане тихо і вся робота буде зроблена, вони, не маючи причин бути разом, розійдуться по своїх кімнатах. Вони розмовляли про все на світі, і Євка відгадувала свої думки в словах Адася, а він свої в її…
Вікна були знадвору закриті віконницями, двері — замкнені, й звідки вони могли знати, чи ще день, чи вже вечір. Маятник спинився, й Адась поліз підтягувати гирі. Але гирі обірвались і покотились по підлозі. Це був найбільший шум за весь час їхнього усамітнення. Тому вони якось зразу притихли, вслухаючись в навколишні звуки. А потім обнялись і мовчки пішли до вітальні. Єва сіла на ліжко. Адась поклав голову їй на коліна, що ледь-ледь тремтіли.