Таке може бути навіть, у справжньому сні. Тебе оточує ціла купа родичів з єхидними солодкими усмішками і не дає ступити й кроку з дому. Боїться, щоб не втік. Тобі нарешті вдається дременути при допомозі друзів — і що ж? Тебе ловлять саме тоді, коли сідаєш в автобус. Не можеш після цього довго прийти до тями, кліпаєш очима в темряві, перевертаєшся і ніяк не заснеш. Все уявляєш, що було б, якби ти все-таки поїхав у цьому автобусі.
Їхнє весілля виглядало б так: великий святковий натовп перед будинком, на столах, винесених у сад, біліють скатертини. Підпилі гості з букетиками на грудях… Чоловіки при галстуках у широку смужку, жінки з гребенями у зачісках… Адам і Єва червоніють від кожного «гірко».
Музики грають польку-метелика. Сусідські дітлахи бігають поміж столами і хапають печиво, а матері весело витирають їм замурзані личка, поплювавши перед тим на хусточку…
Адась і Єва на поштивій віддалі одне від одного.
— Хоч би за руки взялися! — каже невдоволено Євчина мама. — Наче чужі…
Вони беруться за руки, вірніше — за кінчики пальців, і так ідуть далі.
— Тут камінчик, Євочко, дивись не спіткнись, то погана прикмета.
Єва покірно переступає через камінчик. «Хоч би дощ почався, — тужно думає Адась. — Швидше б зайшли до костьолу». Він непомітно висмикує свою руку з Євчиної.
— Житимуть у мене, гаразд, пані Стефо? — в котрий уже раз каже його мама, поправляючи поли старого коричневого костюмчика.
«Найкраще буде, як я втечу на фронт!» — міркує Адась.
«А що, як у мене будуть діти?» — завмирає від страху Євка. Вона тепер буде довго сидіти на роботі і тікатиме на річку. Але все одно їй дуже неприємно. Краще б Адась оженився на іншій і не думав, що вона його врятувала.
Пожовклий серпанок ніяк не втримується на її стриженій голові. Задовге плаття весь час піддуває вітер, один рукав без кінця зсувається з плеча.
І так вони приходять до костьолу. Всередині холодно і порожньо.
— Візьми її за руку, Адасю… — поважно каже Євчина мама.
Склепіння високе-високе, мало не губиться в темряві. Адась може на пальцях перелічити, коли він тут був. В голові у нього шумить, ноги ніби ватяні. Швидше б уся ця комедія скінчилася…
Огрядний ксьондз з рожевим, ніби намальованим, лицем щось говорить, і по його знаку всі мовчки сідають на лави, залишивши Адася і Євку самих.
Ксьондз переходить на латинь і довго і нудно звертається до них чи, може, і не до них. Йому видніше. Якщо вони й тремтять, то лише від холоду.
— Рабе божий Адаме, чи згодний ти одружитися з рабою божою Євою?
Адась найбільше боїться, що їх заставлять цілуватися.
— Відповідай же, — наполягає ксьондз.
— Так, згоден! — випалює голосно Адась, аж Євка здригається.
Зрештою і вона мовить:
— Так!
Їм дають випити якоїсь рідини, і ксьондз ще довго розглагольствує про дві невинні юні душі, що поєдналися в такий важкий час…
Накрили стіл у Євчиної мами на веранді. Поставили пляшку домашньої вишнівки і закуску.
— Дивись, Адасю, бережи свою Євцю, як зіницю ока… Ти тепер найстарший над нею… — сплакнула пані Стефа.
«Що вона меле? — подумав Адась. — Яке мені діло до її донечки?»
Євка рішуче встала.
— Ти куди? — схопила її мати за руку.
— Треба! — відрубала Євка і вишмигнула надвір.
— Господи, чи ж думала я, що так буду дитину свою випроваджувати між чужі люди?!
Вже під хатою до Єви дійшло, що їй не хочеться нікуди йти. Вона обійшла хату і сіла собі в кущах на перевернуте відро.
— Що їм від мене треба? — знизувала вона плечима. — Робитиму, що хочу. Само собою, робитиму, що хочу!
Вона знічев’я почала обривати листки з смородини.
— А коли щось, — Євка переможно посміхнулась, — хай подивляться на свого Адася! Камінь каменем, хоч би подякував!
— Євцю-ю! — тонким голосом обізвалась мама.
— Не піду, і все. Нема в мене тата, тепер не буде і мами.
На ганок вийшов Адась і прямісінько попрямував у її бік. Розсунувши гілля, сказав:
— Тебе мама кличе!
Хлопець дивився на неї з такою ненавистю, що Євка мало не закричала від страху.
Вона швиденько опустила вії й підвелася.
— Зараз прийду.
Він обернувся і поплівся повільно до хати. Піджак і штани висіли на ньому, як на опудалі. Але це зовсім не було смішно.
Отже, це сталося. Може, надто комічно збоку, але так буває завжди, коли дітям кажуть, що вони великі. Не всі діти мріють бути дорослими, особливо коли про них є кому подбати. Напевно, королівські діти боялися своєї дорослості. Вони хотіли бігати наввипередки зі слугами, возити одне одного на плечах, а замість того їх водили на спалення грішників і часто замикали в монастир чи отруювали «в ім'я держави».