Данило аж сахнувся.
— На два слова тебе можна? — просичав Саша, Ірчин двоюрідний брат.
Саша був карою всієї родини. Дівки за ним вмирали. Зодягнений у білі штани, білу теніску, в окулярах «каплі», він викликав у Данила невдоволення. Сучий син! Двадцять років, а має все, чого душа забажає. Ще й тикає, ніби Данило йому шмаркач якийсь.
— Що таке, Сашко? — підозріливо зміряв очима пом’яте лице свояка.
— Поговорити треба.
— Ходімо до мене!
— Нє!.. — Сашко вередливо захитав головою. — Не хочу, щоб Ірка чула. Діло страшне. Хана мені!
— Вже щось накоїв? Вітрину в барі розбив чи з ким побився?
— Гірше! — Губи в Саші затремтіли.
Вони пішли парком у напрямі «Вітерця».
— Баба?
Саша опустив голову.
— Добігався? — «Так тобі й треба! — подумав Данило. — Розпаскудився коло маминої спідниці. Дав би тобі під зад, але не можна. Родина!» — Спитав: — Курити маєш?
Сашко поліз у кишеню.
— «Кенту» блок дістали. Можу подарувати.
— Розказуй вже. Я ще не снідав… — буркнув Данило, клацнувши запальничкою. «І понесло ж мене по хліб! Чує моє серце, що тут криміналом пахне, а не женячкою». — Ну? — нагадав. — Розказуй!
— Жорку Білинського знаєш? У нього тато головний інженер. Жорка як вип’є, то дурний робиться. Ну, я з ним разом пив у барі. Ледве нас виперли звідти. Виходимо, а Жорка каже: «Раз в жизні живемо, Сашко. Не хочу я дома ночувати. Старий мій казав, що сам піде у військкомат, щоб мене восени в армію взяли. Каже, що там мене розуму навчать».
Пішли ми до Таньки. Ну, Таньку кожен знає… — Сашко жадібно затягнувся. Руки в нього тряслися. — Сам знаєш, як то у двадцять років!
— Я у двадцять років, як віл, горбачив! — суворо зауважив Данило. — І файну дівчину мав.
— Чекай, я Ірці скажу! — невесело засміявся Сашко. — Ну, пішли ми. Танька не дуже нас хотіла впускати, то Жорка сказав, що йому джинси позаріз потрібні. Мовляв, друг просив. А у неї подружка сиділа. Теж, видно, хвойда. Ми були такі п’яні, що ледве язиками повертали. Я нічого не пам’ятаю. Де спав, з ким… Жорка якесь там вікно розбив, руку собі порізав. Танька довго ламалась… А ранком сказала, що подасть у суд… Порадь, що мені робити. Танька така дурна, що може і в суд.
— Вісім років за таке дадуть.
Саша побілів і затремтів.
Данилові хотілося розреготатись. Він відвернувся. Ні до якого суду Танька не подасть. Яка дівка захоче компрометації? Доведеться їй заплатити, щоб язика не розпускала. Жаль Сашкових старих.
— В такому ділі я тобі не порадник, — Данило скрушно розвів руками. — По бабах не ходив і не ходжу… Подзвони мені завтра на роботу. Може, щось придумаю, хоч навряд. Ну, бувай здоровий!..
Він повагом звівся і, певно передумавши йти до «Вітерця», рушив у напрямі домівки.
Від його спини віяло таким спокоєм і душевною рівновагою, що в Саші від власної беззахисності на очі набігли сльози.
Одного разу, це було вже давно, вони ще тільки одружились і наймали квартиру, Володя повертався увечері з роботи. Падав сніг. Майже темніло. Їхнє вікно, затулене жовтими новісінькими шторами, світилось. Він знав, що Люда вдома, і в нього виникло несподіване бажання заглянути в маленьку шпаринку, побачити її на самоті. Володя тихенько підкрався до вікна і обережно заглянув. Закутана в картату хустку, Люда сиділа край столу, ледь відвернувшись од вікна. Губи її ворушились. Вона з кимось розмовляла. То благально, то суворо, то роздратовано. Цікавість взяла верх. Володя витягнув шию і торкнувся лобом шибки. Люда злякано обернулась, і на якусь мить їхні погляди схрестились…
Вони ніколи про це не згадували… Володя завів собі друзів. Пив не те щоб багато, але задосить, щоб у Люди з’явилася до нього відраза. Ніхто не міг бачити, що вони живуть не так, як треба.
Інші жили й гірше.
Їх обох душила нудьга, але ніхто з них не хотів сказати про це першим.
— Я думав, що ти знову сама з собою розмовляєш! — сказав чоловік.
За шість років він ніяк не міг збагнути, що нормальні люди можуть говорити самі до себе.
Люда колись мріяла про те, що ось Наталочка підросте, стане самостійнішою і вони покінчать з цією сірятиною. Будуть всюди їздити, ходитимуть в кіно, бібліотеку. Тепер її вже не тягнуло до цього. Найкраще Люда себе почувала, коли чоловіка не бувало вдома і вона могла взяти до рук книжку, вмостившись на канапі і трохи почитавши, задрімати…
Вона стрималась, нічого не сказала чоловікові, а натомість спитала доньку:
— Що тобі ще намалювати, Наталочко?