— Голубе небо!
Несподівано згадався дитячий віршик:
Чоловік якраз вирулював на широку асфальтовану трасу. Машина йшла легко, ледь чутно здригаючись. Він збільшив швидкість, задерикувато обганяючи переповнений автобус, хоч, власне, не поспішав. Обабіч дороги виднілися копиці сіна, а по стерні ходили поважні лелеки, багато лелек. Не так уже й далеко до осені. Йому спало на думку, що за сорок років йому жодного разу не вдалося побачити бабиного літа. І цього року знову, напевно, не вирветься у вихідний на село.
Надто гарячий день. Подорожній витер спітніле лице, ще нижче опустив вітрове скло. Він міг би зупинити машину, піти полем, за яким виднівся ліс, але спереду і ззаду мчали машини, і всі вони були зв’язані якимось невидимим ланцюгом, ніби мали перед собою одну мету.
Він в’їхав знову в село, зменшивши швидкість. Село лежало впоперек дороги, і біля обшарпаної вітрами будки стояло кілька людей, чекаючи на рейсовий автобус. Він міг би підвезти когось, але боявся затиснутих в спітнілому кулаці монет, котрі будуть згодом настирливо йому тицяти. Він у своїй лабораторії геть одвик від людей, хоч мав товаришів по роботі, гарних знайомих жінок, з котрих не одна поїхала б з ним у цю мандрівку невідомо куди. Власне, чого люди так мріють про свої автомобілі? Бо хочуть незалежності. Чоловік боявся, щоб ота незалежність не обернулась в рабство. Але воно так і трапилось. Безкінечний догляд, пошуки запчастин, бензин, турботи про гараж — все це посипалось, як з мішка. Набридла йому й холостяцька квартира, забита різним непотребом, книжками, яких він не читав, платівками, яких не слухав, немитими вікнами, порожнім холодильником. Може, він не подорожував, а втікав?
Він вважав себе цілком зрілою людиною, а ця дорога, простір робили все дріб’язковим і неважливим. Чоловік ще не усвідомив цього, тільки міг дивуватися банальності своїх думок про все, що не стосувалося його роботи, але в душі уже десь зачаївся біс сумнівів і час від часу його тривожив.
Мандрівника вже давно мучила спрага. Він вирішив зупинитись у невеликому містечку і щось випити, а потім гарно виспатись просто в машині чи в лісі. З свого досвіду він знав, що в кожному менш-більш пристойному міському парку поряд з гіпсовими ведмедями, пофарбованими жовтою олійною фарбою, є такий собі скляний павільйончик під назвою «Вітерець», чи «Відпочинок», чи «Вербичка». Знайти парк було справою кількох хвилин. Людей на вулиці було небагато, і він завважив, що на нього звертають увагу. Власне, він був колись у цьому містечку. У відрядженні. Пробув недовго, десь зо два тижні, й зараз ледве міг пригадати знайомих людей: Марта, Боб (здається, вони тоді збирались одружитись), ще якісь дівчата й хлопці. Ніхто з них не запам’ятався. Тоді по місті ходив анекдот про одного пенсіонера, котрий знайшов філософський камінь. Але, видно, з цього каменю ніхто не скористався, бо подорожній зустрічав ті ж самі невдоволені пісні обличчя зі старанно прихованим честолюбством і заздрістю. Хоча й не всі. Він іще бачив шоферів, що перевозили найрізноманітніші вантажі, трактористів, комбайнерів, автоінспекторів, пастухів, а найбільше — дітей, задоволених з того, що світить сонце і можна гратись у піжмурки.
Подорожній взяв собі пляшку мінеральної і став за столик у кутку. В павільйоні уже товклося чимало місцевих п’яничок. Якийсь засмальцьований чоловічок перед ним скромно взяв склянку чаю, що виглядало досить дивно. Не обзиваючись ні до кого й обома руками тримаючи склянку, він завмер коло вікна і обережно став посьорбувати гарячий чай.
Чомусь на нього ніхто не звертав уваги, ніби це була не людина поважного віку, а невидимка. На вигляд йому було років з шістдесят: зморшкувате сіре лице, бозна-коли мите волосся, вельми помітна щетина на підборідді. Повіка одного ока безперервно сіпалась.
«Напевно, контужений», — подумав прибулець. Він народився в рік війни кволим дитям, у котрого вже не було батька. Його вбили в перші місяці війни. Мати й досі живе у старшого сина. Лагідна худенька бабуся з вицвілими голубими очима.
Чоловічок відчув, що на нього дивляться, і одвернувся. А потім витяг з кишені шматок хліба, намочив у чаї і довго, з насолодою жував, ніби то були якісь витончені ласощі. Подорожній мав тяжке повоєнне дитинство, але вже давно їв те, що хотів, а залишки хліба викидав у бак на сходовій площадці: черстві булочки, скибки батона, окрайці доброго житнього хліба з кмином. Чоловічок допив свій чай, під кінець ще й витер скоринкою всередині склянки, а потім наблизився і несподівано голосно сказав: