І на це не дістав згоди.
Не так лякала Липинського ноша, яка могла тяга- рем свинцевим лягти на плечі, як ноша, яка була вже при ньому, і коли тихо, а нерідко безцеремонно й на- вально про себе нагадувала (по форсуванні ріки, що збурювалася і закипала від снарядних вибухів, опісля запалення легень), та ноша — туберкульоз — назавше буде при ньому, і не скинути вже її, не подіти нікуди й ніколи.
А на півдорозі, хай ненароком навіть, кинути якусь справу він просто не міг.
Згодився лишень, коли запропонували очолити посольство в Австро-Угорщині.
Як розпакував валізи у віденському готелі
«Брістоль» та п’ять днів потратив, аби вникнути в справи, то засів за листа. Листа сухого, аж деренчить, офіційно-канцелярського, із зверненням незвичним до людини, з якою балакав досі на приятельських тонах.
«Відень 8 липня 1918 р.
До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ Української Держави
Сповіщаю Вельможного Пана Міністра, що дня 5 липня 1918 року о годині 5 по полудню я представлявся Пану Міністру Закордонних Справ Австро-Угорської Монархії Буріану і вручив йому вірітельну грамоту, котра була їм принята.
Посол Української Держави у Відні
Вячеслав Липинський».
7
Ще перед тим, як пакувати свої віденські валізи, що все норовили пухнути від конче потрібних на позірний погляд документів та рукописів, В’ячеслав Липинський зустрівся з гетьманом.
Усе ж не в чисте поле їдете, — говорив Скоропад- ський неспішно, мов перед тим, як вимовити слово, сперш приглядався до нього придирливо, а чи таке воно, чи потрібної масті, і ця неспішність та душевна певність додавали казаному ваги. — У Відні, так уже судила історія, чимало нашої інтелігенції осіло, людей з міцним українським стрижнем, що гурту тримають- ся років сорок, напевне, з часу заснування там сту- дентського товариства «Січ». Бо в нас тут у кожного своя теорія, яка обов’язково чубиться та суперечить іншій, але кожен із затятістю правовірного мусульма- нина істинною числить тільки свою… Бідний Олександр Македонський вкупі із Чингіс-ханом без теорій будували свої великі держави.
Не скажіть, — засміявся Липинський. — Чингісхан, розуміється, не заглядав до енциклопедій, не писав статей до політичних часописів. Але він мав ясну теорію з державного будівництва — теорію, вироблену тодішньою монгольською інтелігенцією. Ця теорія за підвалини держави брала релігію і кочів- ну, військову аристократію.
Погодьтеся, що в нас забагацько того, як у при- казці мовиться: той в ліс, інший по дрова, — не змінив гетьман тону, хіба сум легкою тінню десь промай- нув. — Одні надто в соціалістичній утопії, даруйте, втопилися, навіть доволі вдумливі люди… Он Сергій Єфремов про мою «Грамоту» від 29 квітня каже, що то недвозначний документ реакційного курсу, а Володи- мир Винниченко зовсім рубає з плеча: це просто вакха-
налія клясової помсти. Другі з іншого боку лаштують- ся стати правовірнішими від пророка Магомета. Була вчора в мене делегація щирих по-своєму людей…
І Скоропадський оповів той випадок:
Що привело добродіїв? — з двома із них уже давно зазнайомився.
Як то ви, пане гетьмане, досі терпите той пам’ят- ник святому Володимирові, що на Володимирській гірці стоїть?
А що ж там не так? — чудуюся. — Скульптор відомий, а Володимир є нашим святим.
Володимир то наш, але пам’ятник зовсім не наш, знищити його треба.
А то з якої нагоди?
Святий Володимир був українцем, без бороди, тільки з вусами, а цей з бородою.
І така переконаність у них в очах, несхитна й незрушна.
Знаєте, панове, — силюся заспокоїти. — У нас ще стільки діла, доки Україна стане цілковито укра- їнською. Поки що немає часу цим зайнятися. Обіцяю вам, що коли вже все буде зукраїнізоване, то я, як останню крапку, поставлю інший пам’ятник. І буде в нас святий Володимир цілковито зукраїнізованим — тільки з вусами, зовсім без бороди.
За всю оповідь про негаданих тих кумедних відвіду- вачів Скоропадський не всміхнувся ні разу, хіба погляд якось потвердішав.
Каша не лише в нас тут кипить та парує, диво- вижна мішанина і розгул крайнощів. Вистачає, нівро- ку, кругом тої каші. тільки один нагадаю напрямок… У Криму довершити з толком слід — бригада Натієва, полки Болбочана, Петріва, Сікевича, Болдирєва, Алмазова і Січові стрільці сперш у наступ пішли при- стойно…
Павло Скоропадський згадав листа, недавно одер- жаного від ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, що був з Січовими стрільцями. Ерцгерцог писав про бригаду Натієва. «Вона дуже гарна, — йшлося в листі. — Вона хоробро билася проти большевиків, і дисципліна у ній міцна, офіцери — культурні люди, і що дуже дивно — всі українці». Попри те, що ерцгерцог одягався в національні однострої, говорив лише українською і називав себе Василем Вишиваним, гетьман до нього ставився стримано, як і до Натієва. Лист ерцгерцога потішив Павла Скоропадського, хіба шкрябонуло млосно, мов ложкою по стінці порожньої каструлі, оте