Мимовільна приязна усмішка взялася на завше стриманому і трохи навіть сухуватому за виразом обличчі В’ячеслава Липинського, коли зайшов до нього в кабінет Ольгерд Бочковський. Він був якраз із тих гостей, що для поширення та популяризації укра- їнської справи чималенько робив — давно і успішно.
Стрункий, засмаглий, з дбайливо доглянутою профе- сорською борідкою та тонкою лінією так само акурат- но підголених вус, з чорним метеликом на білосніжній сорочці гість чимось нагадував типового салонного завсідника.
Я з інтересом читав вашу монографію «Поне- волені народи царської імперії», — не стримався похвалитись Липинський. — Шкода лишень, що книга вийшла позаторік, а в руки мені потрапила лише три місяці тому. Але то справді європейський погляд кинуто на проблему, та й аналіз за логікою мені нагадує алгебраїчний…
Що казати, Європа з молодих років була моєю духовною батьківщиною, — попри те, що Бочков- ський знав чи не всі європейські мови, та й ще додат- ковий оберемок добрий: від грузинської, кельтської, каталонської до есперанто, при вимові язика свого Ольгерд прикладав зовсім так, як на рідній Катерино- славщині. — З московської в’язниці я втікав у Європу, немов додому.
На жаль, в Європі на нас не всі ще дивляться при- язним оком, — м’яко спробував заперечити Липин- ський. — Вони колись шкодуватимуть, запізніло каю- чись, у поли битимуть, але нам від того ніяк не легше…
То правда, — не боронився гість. — Он Томаш Масарик, з яким знаємося вже десяток літ, стосунки росіян й українців досі бачить такими, як між чехами і словаками. Минеться, тільки ще багато маємо напи- сати, видрукувати і ще написати…
Липинський розумів, про що говорив гість. Бо дру- ковані праці самого Бочковського чеською та інши- ми мовами сприймалися зовсім по-іншому, ніж пуб- лікації українські. Та й сам Ольгерд не відмовився секретарювати в українській дипломатичній місії в Празі.
Старий Відень, сивий Відень… Ти ж стільки літ, думав Липинський по розмові з Бочковським, збирав, відтягував та відціджував із західних українських земель головасту найкращу юнь, тобі змушені були служити українські інтелектуали, давати наукове жниво, винаходи технічні, писати закони в парламен- ті, навіть боронячи право землі своєї, мимоволі цим відлагоджувати стару скрипучу машину імперії. І багацько ще з того інтелектуального гурту досі зали- шилося тут, ходить цією бруківкою гладенькою, вичовганою та вишліфуваною підошвами, мешкає в цих старовинних будинках, що зблимують вогниками в темних водах вечірнього Дунаю. З них схамилися хіба одиниці, а в більшості таки йойкне підступно серце при одній лише згадці про свій неблизький край: то чом би їх, як мовилося при зустрічі з Ольгердом, не прилучити до української справи?
9
Одним із перших у Відні В’ячеслав Липинський зустрівся з міністром охорони здоров’я Австро- Угорської імперії Іваном Горбачевським, відомим уче- ним і довічним членом палати панів парламенту. Ще
раніше, на початку війни, Іван Якович заснував комі- тет з допомоги українським біженцям зі східної Галичини та Буковини, пораненим воякам-українцям та військовополоненим — добре було б якось спільно та з узгодженням із посольством діяти.
Власне, про Горбачевського вже дещо оповідав інший земляк — Ярослав Окуневський, який служив головним лікарем флоту Габсбурської імперії, доволі кумедно галицькою говіркою передавав подробиці мо- лодих літ Івана Яковича, особливо часів заснування
товариства «Січ» у Відні, що зродилося далекого 1868-го…
Зібралось нас, я сі знаю, чи більше як двадцять чоловік, — неспішно говорив статечний лікар в коло- ритній формі «марине генераль-штаб арц», що відпо- відала чи то формі генерал-майора, чи контр-адміра- ла. — Із-за президіального столу підвелась довга постать Івана Горбачевського, тоді студента медицини і голови товариства. Ми, молоді, — «ембріонами» звали нас, — знали, що й сей наш голова належить також до тої української «революційної» спілки, що й його ім’я було записане на чорній таблиці в уряді, що й його перетрясала поліція, та що й він сидів якийсь час в Івановій хаті…