«Мій погляд на справу такий: богато краще для нас — коли уступки необхідні — поступитись де в чім в справі Холмщини, чим відступати від поділу Галичини. А се ось через що: наша західна границя, з огляду на всякі ще переміни на Сході, мусить бути забезпечена з боку національного і географічного. Спираючись на Карпати і маючи всі дані для розвитку нашої національної і державної ідеї в Галичині, ми всі свої сили зможем обернути на боротьбу (а вона буде ще дуже тяжка) зі Сходом. Коли ж ми будем мати огнище такої українсько-польської боротьби (після прилучен- ня всієї Галичини до Польщі), якої ще досі не бувало, то при нашій національній хисткості і істеричності — се пряма дорога до «царя восточного православного». Отже повторяю, від поділу Галичини і сотворення в Австрії коронного українського Краю не можна від- ступати ні за що, а що до Холмщини можна обіцяти,
що ми не будемо робити особливої пресії в комісії, котра має вирішити сю справу зараз по Берестейсько- му договору…»
11
Газети у Відень з Києва надходили з великим запізненням. Але коли вже пошта привозила пресу, то Липинський відкладав усі, хіба крім нагальних, спра-
ви і брався за сторінки — він почувався так, наче довгі-предовгі місяці десь мандрував світами, блукав краями чужими, доріг об’їздив невідь-скільки, а тепер нарешті, видихнувши з облегшенням, пересту- пив поріг свого дому.
Цього разу В’ячеслав Казимирович найперше роз- горнув «Нову Раду» — видання, редаговане Андрієм Ніковським та Сергієм Єфремовим, людьми, яких поважав і до яких приязно ставився. Вони щомоці ста- ралися робити добротною цю щоденну українську газету, що мала продовжити добрі традиції старої славної «Ради», в якій сам колись друкувався, очоли- ти її навіть пропонував йому Євген Чикаленко, і яку безцеремонно закрила царська адміністрація.
Липинський нетерпляче гортав сторінки, поспіхом біг очима по заголовках, вчитувався спрагло у київсь- кі новини, аж доки надовго спинився на матеріалі про закордонні українські дипломатичні представництва. У нього було таке відчуття, наче в спеку, в задуху най- більшу раптом хтось просто в обличчя линув з піввід- ра, десь з криниці найглибшої, води холоднючої, і то линув без попередження.
Що собі автор замітки думає? З усіх посольств тіль- ки одне болгарське є українським? Хіба Лоському у Фінляндії, Штейнгелю у Німеччині, Лукасевичу у
Швейцарії, а мені осьдечки в Відні, хіба менше автора болить українська справа, чи тут з медом ведеться, чи напруга та відповідальність менша, чи державне думання менше? Це ж чистісіньке хамство, логіка чистопородного, викінченого і завершеного Хама, який не пробував себе поставити на Яфетове місце… Ні, коли тобі, В’ячеславе, вже не доведеться більше сліпнути над графіками проходження вагонів з укра- їнським зерном до Відня, ти написати маєш про це. Про державне думання, про владу, територію і грома- дянство — як три складники державного думання. Бо то основа державного ділання, політичної творчості, а не політичної руїни.
Хамові українському основи державного думання споконвіку чужі, не зрозумілі. Як бугай на червону плахту, так реве він, коли йому про них заговорити…
І в «Новій Раді» це не перша шпилька, вже й до цього були натяки, що Липинський, мовляв, прова- дить пропольську політику. Ти не приховував від уря- дових кіл, ти настирно радив, що в справі ратифікації Берестейської угоди краще поступитися де в чім щодо Холмщини, але спертися на Карпати, бо всі сили ще доведеться обернути на боротьбу зі Сходом, боротьбу, яка буде вельми тяжкою. Хотів би лишень помилити- ся… А хто не вірить тобі, не згоден з твоїми аргумента- ми, то нехай поспитає Андрія Жука з його ж віденсько- го посольства, що он у сусідньому кабінеті сидить, хай розпитає будь-кого з тих, хто знає про входження у війну російського війська — у Львів, у Київ чи інші українські міста і села, про сум та біль людський, не менший, ніж той, коли входила австро-угорська армія. Російське військо в Першу світову заливало Львів одночасно з Личаківської, Зеленої і Стрийської, ще австрійці було пручалися, та недовго. Верховний головнокомандувач, великий князь Микола Микола-
йович, виголосив маніфест, що нарешті «російський народ об’єднався». Генерал-губернатор Бобринський невідкладно видав указ «Про заборону діяльності різ- ного роду клубів, союзів і товариств та про тимчасове закриття існуючих в Галичині учбових закладів, інтернатів і курсів, за винятком учбових майстерень». Почався грабіж банків, музеїв, книгарень, розгром та вивезення друкарень, було закрито «Просвіту», укра- їнські газети, почалися арешти. З жахом про те згаду- ватиме Михайло Грушевський: